Усе спочатку

Уже пройшло два місяці з того часу, як ми з Вікою втекли. На наступний день, як ми з'явились в цьому місті, я зразу ж пішла влаштовуватись на роботу до Максиміва. Оскільки я зовсім не знала міста, то Оля мене провела, але поводилась досить дивно. Вона розповіла, що там працює хлопець, який раніше був у неї барменом і вона не хоче, щоб він її помітив. Співбесіда пройшла дуже навіть добре. Аня, наш адміністратор, виявилась дуже хорошою та милою дівчиною. Вона одразу мені сподобалась, а мене без проблем прийняли на роботу. Тож я познайомилась зі всіма співробітниками та наступного дня розпочала працювати.

Саме тоді я побачила дуже привабливого чоловіка, який виглядав на років тридцять. Він мав темне волосся і блакитні очі. Це виглядало настільки красиво! Тоді наш бармен Олег, який раніше працював в кав'ярні Олі, сказав мені, що це і є той самий Максимів Єгор Олександрович. Він не дуже часто з'являвся в нашому закладі, бо, як мене повідомили, у нього є ще дві кав'ярні та один ресторан у самому центрі міста. Чоловік завжди одягався в чорне, але, мушу визнати, він був дуже гарним.

Одного разу під час святкування дня народження нашого шеф-кухаря раптово з'явився Єгор Олександрович і ми дуже навіть злякались. Тому що в договорі на роботу ясно сказано, що нам не можна розпивати алкоголь в закладі, а тим більше святкувати чиєсь день народження. Але наш начальник виявився, на диво, спокійним і хорошим чоловіком. Він навіть не сварив нас, а навпаки ще й привітав Женю з днем народження. У той день я теж з ним познайомилась і після того, коли він з'являвся в нас в кафе, то завжди вітався зі мною і навіть питав як у мене справи. Ну от, як людина, подобався він мені страшно! Я завжди казала Олі, що він точно нічого їй не підлаштовує, але вона все одно думає на нього.

Віка вже тиждень ходить на навчання. Їй справді дуже подобається. Хоч ми й ніби помирилися з нею, але стосунки в нас все одно не такі теплі. Я ще не зізналась їй, що тітка насправді моя рідна мати. Але якщо чесно, я навіть собі зізнатись у цьому не можу. Ми жодного разу не піднімали тему нашої втечі та минулого життя. Тому, напевно, зараз я відчуваю себе там, де я маю бути.

Шкода лише, що не можу побачитись з Марком. Цікаво, як він там? Куди вступив? У яке місто? Я дуже часто про нього думаю, але ще частіше згадую ту сцену в будинку. Ну чому він мені не розповів? Після того, як я дізналась, що моя мати мені не рідна, я просто зненавиділа лавандовий колір. Саме тому перефарбувала волосся у свій натуральний колір.

Минулого тижня в нас у кав'ярні з'явилась нова офіціантка Юля, яка була навіть дуже хорошою. Ми одразу ж здружилися, тому я завжди з нетерпінням чекаю наших спільних змін. Сьогодні на вулиці стало досить холодно, тому довелось накинути на плечі куртку. 
— Привіт, — сказала я до Олега, який уже був на зміні.
— О, Ніка! — радісно відповів мені хлопець. — Як тобі погода?
— Прекрасна! — радісно сказала я. — Я думала, що ця спека вже ніколи не закінчиться.
— Ти що не любиш тепло?
— Ну, чому ж? Люблю. Але тільки тоді, коли воно в міру, а в цьому місті це просто неможливо.
— Там, де ти раніше жила, було не так тепло?
— Там часто йшли дощі, — просто відповіла я та пішла переодягатись. Не хочу згадувати про своє минуле. Через деякий час я вже стояла за стійкою і чекала на відвідувачів.
— Ух, який сьогодні дощ! — роздратовано сказала з порогу Юля.
— І тобі привіт! — з усмішкою сказала я.
— Ой, забула привітатись, — дівчина підійшла й обійняла спочатку мене, а потім Олега. 
Юля була гарною дівчиною. Темне довге волосся, високий ріст і струнка фігура. Я бачила, як Олег неодноразово кидав на неї погляди, але вона всяко його ігнорує. 
— І як йде робота?
— Поки ніяк. Відвідувачів мало.
— Скоро буде. Там так холодно, що всі побіжать сюди грітись, — впевнено сказала Юля.
— Або в кав'ярню навпроти! — сказав Олег.
— Слухай, — звернулась я до хлопця, — я щось таке чула, що ти колись там працював?
Я вирішила дещо випитати в нього. Можливо, це якось допоможе дізнатись, хто ж нападає на Олін заклад.
— Так, я був там від самого початку. Але ця кав'ярня не дуже популярна, хоча і непогана. Одна власниця чого варта! — він легенько присвиснув.
— А що за власниця?
— Така красива брюнетка, молоденька, з неймовірними очима! Дуже класна жінка. Завжди підтримувала, допомагала, навіть зарплату могла дати швидше, якщо треба було.
— Чого тоді звільнився? — зацікавлено спитала Юля.
— Та бо на ту кав'ярню постійно нападали. Один раз вікна порозбивали, декілька разів грабували, скарги постійно писали. Я навіть чув, що власниці приходили листи з погрозами. 
— Ого! — здивовано сказала я. От чому Оля завжди трохи налякана.
— Тому я і звільнився. Надто небезпечно.
— А ти не знаєш хто це все міг робити?
— Навіть не здогадуюсь. Може, у власниці були якійсь вороги. Не знаю.
— А це не можуть бути конкуренти? — з цікавістю запитала я.
— Які конкуренти? Тут, крім нашого та їхнього закладу, більше нічого нема. А Єгор Олександрович не такий, ти сама знаєш. І чого це тобі так цікаво?
— Нічого, — просто відповіла я і була рада, коли відчинилися двері. — Перший відвідувач. Я пішла!
Я була дуже щаслива, що якась жіночка захотіла випити кави, бо це відволікло нас від цієї розмови. Я так зацікавилась, що навіть не помітила, що можу спалитись. Ніхто ж не знає, що це саме через власницю іншої кав'ярні я тут. Зміна пройшла досить швидко й вже ввечері я повернула додому.
— Усім привіт, — привіталась я з порогу.
— Ми на кухні! — крикнула до мене Оля.
— Уф, я змучилась.
— Важка зміна? — спитала Віка.
— Чимало людей було, — сказала я й сіла біля подруги.
— Ой, у нас теж сьогодні таке було! — заговорила Оля, кидаючи нам у тарілки вечерю. — Людей море, а персоналу мало. Бігали по всій кав'ярні.
— До речі, я сьогодні говорила з Олегом. Думала, може, він щось знає про ті напади.
— І що?
— Він сказав, що, мабуть, це були якійсь твої вороги. Але Єгор Олександрович, аж ніяк не міг цього зробити. 
— Чому ви всі такі впевнені, що це не він? — розлючено спитала Оля.
— Бо насправді він дуже хороший чоловік!
— Але ж хто тоді може це робити?
— Я не знаю, — чесно відповіла я. — Але не думаю, що Максимів якось причетний. 
— Гаразд, — засмучено сказала Оля. — Якось постараюсь розв’язати цю проблему.
— Віко, у тебе що нового? — спитала я в подруги.
— Та нічого такого. Навчання та й все.
— А хлопці? — з усмішкою спитала Оля.
— Та які хлопці? Не треба мені їх.
— І чому це тобі не треба? От я завжди теж так казала. І що? Сиджу зараз сама з двома підлітками на шиї, а могла б бути вже з дітьми, — сказала Оля і ми всі троє засміялись.
— Тому тобі терміново потрібен чоловік, а то залишишся до старості сама. Хіба якщо ми не відкриємо в тебе притулок для підлітків-втікачів. 
— Вікусю, — Оля легенько вдарила подругу, — мені тільки двадцять п'ять років. У мене ще є час. Тим більше зараз ще ті проблеми в кав'ярні.
— Не хвилюйся, ми усе дізнаємось! — я взяла дівчину за руку й вона мені усміхнулась.
— Олег завтра на зміні? — через деякий час спитала в мене Оля.
— Ні, завтра має бути Денис. А що таке?
— Нічого, просто питаю! — сказала дівчина й пішла мити свою тарілку. 
Ми ще ввечері подивились романтичну мелодраму, а потім я пішла спати. Віка вже лежала на своїй частині дивану, а я тихенько лягла поруч.
— Я ще не сплю, — сказала дівчина. — Можеш увімкнути собі світло.
— Та ні, мені не треба.
— Ти сумуєш? — згодом спитала в мене Віка. — Сумуєш за тіткою, за Марком, за Сонею, за старим містом?
— Не знаю, — чесно відповіла я. — Інколи мені їх страшенно не вистачає. Особливо Марка. А ти?
— Я сумую за батьком, але за весь цей час він навіть не зв'язався зі мною. Напевно, сильно образився.
— Знаєш, усе хотіла запитати в тебе, але ніяк не виходило. Про що тоді на випускному ви говорили з Дімою?
— Ну...- почала Віка, — він хотів, щоб ми почали зустрічатись.
— Серйозно? — здивувалась я. — І що ти погодилась?
— Якби я погодилась хіба була б зараз тут з тобою?
— Але чому? Ти ж хотіла цього.
— Так, але коли він сказав, що ми могли б спробувати. Я зрозуміла, що зовсім не знаю його. Ну, як хлопця, маю на увазі. Усе життя він був мені другом і я кохала його. Думала, що справді кохаю. Але зараз я усвідомлюю, що це було зовсім не кохання, а прив'язаність. Просто не уявляла свого життя без нього. Але хіба я змогла б бути з ним, якщо він далі любить Соню? Тому просто сказала, що він втратив свій шанс.
— Ого, — здивувалась я такому зізнанню. — Цікаво, як він це пережив?
— Нормально, я тобі скажу. Ти знаєш, що ми вчимось на одному факультеті?
— Що? Він теж тут?
— Ага, у нас тільки спеціальності інші.
— Ти мене шокувала, чесно. І ви бачитесь?
— Ну, бачила я його декілька разів, але ми не спілкувались.
Це був перший раз після випускного, коли ми з Вікою відверто порозмовляли. Я розказала їй про історію з Марком і тим будинком, але те, що тітка моя мати, залишила в секреті.