Втеча

— Що ти таке говориш? — сказала я до дядька й помітила, як зблідла тітка. — Це не може бути правдою! Ти брешеш!
— Ой, не можу повірити, що ти ніколи не помічала, як сильно подібна на неї.
— Ні! — закричала я. — Я зовсім не схожа на цю жахливу жінку. Я така ж, як і моя мати.
— Невже ти не бачила в собі тої іншої сторони? Не помічала, як сильно ти завжди хотіла мститися, якщо щось було не так? Як хотіла дізнатись те, чого тобі не варто було знати? Як часто ти думала тільки про себе? Як робила щось для своєї вигоди? Як легко могла образити дорогих тобі людей? Тож, Ніко, подумай, на кого ти справді подібна, — дядько дивився на мене та легенько усміхався, а я лише стояла й не могла зібрати думки докупи.
— Ні, — я похитала своєю головою в різні сторони, — те, що ти говориш неправда. Я не така, як вона. Я така ж відкрита, щира, добра, віддана й хороша людина, як моя мама.
— Але як же твоя темна сторона? — дядько явно насміхався.
— Я не розумію про що ви! — і справді не тямила. Можливо, інколи я й поводилась погано, але хіба була настільки жахлива, як тітка?
— Ось, наприклад, тоді коли ти одяглась, як незрозуміло що, і посварилась з нами; тоді, коли ти пофарбувала волосся без нашого дозволу, зробила собі тату, викрала ті записки, не змогла зрозуміти свою подругу, обзивала не один раз тітку, зустрічалась з хлопцем сестри, пхала свого носа туди, куди не треба. То скажи ж мені, невже хороші люди таке роблять?
Я задумалась, а може, і справді я така ж, як і моя тітка. 
— Хороші люди починають чинити погані речі тільки тоді, коли їх змушують. А все те, що ти перерахував, я зробила тільки через вас! Ви мене довели до такого стану. Якби ви одразу ж почали добре до мене ставитись, то цього всього могло б зараз не бути. Ми могли б стати нормальною сім'єю.
— Ти хотіла, щоб я добре ставився до позашлюбної доньки своєї дружини? — впевнено спитав дядько.
— Я не її дочка! — голосно крикнула я крізь важкі сльози, які ніяк не перестають текти по моїх щоках. — Цього не може бути! Моя мати — Міла! І це єдина правда!
— Ну, якщо ти так не віриш, то спитай в Елі, — дядько вказав рукою на жінку, яка виглядала сама не своя. — Подивимось, що вона тобі розкаже.
— Це...правда? — невпевнено спитала я дивлячись на тітку.
— Ніко... — почала говорити тітка. — Це правда.
— Скажи мені, що ти брешеш, — почала кричати я, почавши трясти її за плечі, — Скажи, що ти не є моєю мамою! Скажи, що моя мати померла!
— Це правда, — сказала тітка опустивши голову, — Я — твоя рідна матір!
— Усе, досить! — я відійшла від неї й відчула, як почала крутитись голова, — Давай, починай сміятись! Скажи, що ти жартуєш! Скажи, що тобі просто стало сумно й ти вирішила мене добити!
— Ніко, перестань, — серйозно звернулась до мене тітка та я помітила в її очах сльози. — Те що я тобі сказала — це правда! Твоя мати не Міла, а я! Як би сильно ти цього не хотіла, але вже не можна нічого змінити. Ти дізналася правду, тому, будь ласка, прийми її.
— Ти знущаєшся? Може, мені ще мамою почати тебе називати?
— Я не це мала на увазі...
— Як так сталося? — я повинна знати всю правду. — Хто мій батько?
— Твій батько Слава.
— Що? Тобто мій тато зрадив мамі з тобою? — тітка кивнула, а я не могла в це повірити. Невже мої батьки, які нібито так сильно закохані один в одного, насправді були зовсім нещасливі.
— Твоя мати втратила дитину на четвертому місяці, а саме тоді я дізналась, що вагітна від твого батька. Міла стала ніби божевільною через втрату дитини. Постійно кричала й плакала. Потім лікарі сказали, що у неї не може бути дітей. Вона тоді зовсім з глузду з'їхала. Тоді її почали лікувати, а твій батько попросив мене, щоб я віддала тебе їм. І я...віддала, — я побачила, що в тітки почали текти сльози.

Я розуміла, що, може, їй боляче це все згадувати. Вона лише один раз при мені плакала. Але наскільки боляче зараз мені! Мені хочеться побігати кудись і кричати, просто голосно кричати. Так сильно, щоб викричати весь свій біль, сльози та розчарування.
— І ти так просто мене віддала? — я була здивована, що вона так сильно хотіла мене позбутися. — У тебе серце не почало нити, коли ти мене передавала їм? Ой, забула! У тебе ж немає серця!
— Ніко, — тітка почала ридати, — мені дуже важко це все споминати. Ти навіть не уявляєш, як боляче мені було. Ти ж моя донечка, зрозумій мене.
— А Соня? Хто тоді вона?
— Вона дочка однієї з коханок Міші. Я знайшла її, щоб викупити в неї дитину.
— Але навіщо, якщо ти була вагітна мною?
— Тому, що хотіла вийти заміж за Мішу. З твоїм татом мені й так нічого не світило. Він, крім Мілки, більше нікого не бачив. А я не хотіла бути сама.
— Ти не залишилась би сама, я могла б бути з тобою!
— Я не змогла б тобі нічого дати, — тітка Еля плакала, справді плакала. — У мене нічого не було. Це був єдиний вихід. 
— Не чекай! — я побачила, як тітка дивиться на мене з благанням в очах. — Не чекай, що я зможу зрозуміти тебе, а тим більше назвати мамою. Я ненавиджу вас всіх. Тата за те, що зрадив мамі з тобою. Маму за те, що замінила мною свою померлу дитину. Тебе, за те що так легко віддала мене та весь цей час ненавиділа. Я не хочу й не можу вас бачити!
Я розвернулась і пішла до себе в кімнату.
— Ніко, — я повернулась і побачила, як тітка сіла на диван і почала голосно ридати, — вибач мені за все...
Далі я не слухала, а просто пішла до себе в кімнату. Тоді я помітила на сходах Соню, яка виявляється все чула. Вона стояла й шоковано дивилась на мене. От тобі й новина! 
— Ти, напевно, нарешті щаслива, — сказала я до неї. — Це тобі відплата за все те зло, яке ти вчинила. Як бачиш, усе в житті повертається бумерангом.
Соня нічого не сказала, лише побігла до себе в кімнату зі сльозами на очах. Я зайшла до себе в спальню та була більш ніж впевнена в тому, що саме буду робити. Я взяла свій телефон і подзвонила до єдиної людини, яка змогла б мені допомогти.
— Алло, — сонним голосом відповіла Віка. Я навіть не подумала, що вже така пізня година.
— Ти ще хочеш, щоб я тобі пробачила?
— Ніко? Що таке? Щось сталося? — схвильовано спитала дівчина.
— Ти ще хочеш, щоб я тобі пробачила? — ще раз перепитала я.
— Звісно, хочу.
— Тоді тікаємо звідси разом. Я не можу більше тут залишатися.
— Добре, — без вагань погодилась Віка, я навіть трохи здивувалась. — Коли ми це робимо?
— Прямо зараз!
— Гаразд. Я через пів години заїду по тебе.
— Добре, чекаю.
Я вибила дзвінок і витягнула з шафи валізу. Почала швидко збирати одяг і складати свої речі. Я відклала всі лавандові блузки та плаття та просто почала розкидувати їх по кімнаті. Тоді я побачила свою улюблену сукню, яку подарувала мені мама. Не довго думаючи я почала її рвати голими руками.
— Ненавиджу! — кричала я. — Ненавиджу цей колір! Ненавиджу цей будинок! Ненавиджу своє життя!
Тоді я просто сіла на ліжко і почала ридати, зарившись лицем у це плаття.Через п'ятнадцять хвилин у мене вже був зібрана валіза. Виходячи з кімнати, я помітила книжку, яку забрала тоді з нашого будинку. Ні, не з нашого! З будинку Міли та Слави! Не можу тепер називати їх батьками. Я взяла цю книгу і звідти випала фотографія. Та сама, де мати стоїть така щаслива, де батько ледь не танцює від радощів, де вони з нетерпінням чекають на свого сина. Сльоза впала на цю фотографію і я просто кинула її на тумбочку. Потім я спустилась вниз із валізою і помітила, як тітка встала з дивана й здивовано дивилась на мене.
— Куди ти йдеш? — спитала мене жінка і швидко підбігла.
— Якомога далі від вас, — пробурмотіла я.
— Ти нікуди не підеш! Я не дозволяю тобі!
— А я й не прошу в тебе дозволу!
Я починаю йти до дверей, але тітка вчепилась своїми руками за мою валізу. Тоді я зробила те, чого навіть не очікувала від себе. Я хотіла просто легенько її штовхнути, щоб вона відійшла, але коли мої руки вдарили її, то вона не втрималась і впала. Тітка боляче взялась за руку та зі сльозами подивилась на мене. Спочатку я хотіла допомогти їй встати та вибачитись за цей вчинок. Але я зрозуміла, що це буде забагато добра для такої людини, як вона. Тому я просто кинула на неї останній погляд і гордо попрямувала на двір. Там на мене вже чекала Віка, яка замовила для нас таксі. Я поставила свою валізу в багажник і сіла на заднє сидіння біля Віки.
— Ніко, що сталося? Ти мене лякаєш! — почала розпитувати мене дівчина.
— Поговорімо пізніше. Усе дуже складно, — я розуміла, що повинна пробачити подрузі. Але після того, що вона зробила, я просто не можу їй довіряти так, як раніше. 
— Добре, — дещо ображено сказала дівчина.
— Куди ми їдемо?
— До сестри моєї мами. Вона живе досить далеко звідси, тому можеш не хвилюватися. Тебе ніхто не знайде.
— А ця твоя тітка має дітей чи чоловіка? Як ми будемо жити зі сім'єю?
— Ні. Вона самотня. У неї, крім мене, нікого нема.
— А твій батько знає, що ти втекла?
— Я написала йому записку. Не знаю, може, він і буде мене шукати, але я впевнена, що Оля не розповість йому про наш приїзд.
— Оля?
— Так. Це моя тітка. Просто вона молодша за мою маму на дванадцять років. І зараз їй лише двадцять п'ять.
— Зрозуміло.
Решту дороги ми їхали мовчки. Хоч ми ніби й помирилися, але наше спілкування все ще було напруженим. Водій висадив нас на автовокзалі. Ми годину чекали на автобус, адже це було посеред ночі. Дорога мала бути досить довгою, тому як тільки ми сіли на свої місця, я одразу ж заснула. Я відчула, як хтось мене будить й розплющила очі.
— Ніко, прокидайся! — заговорила біля мене Віка. — Ми зараз виходимо.
— Так скоро? — сонним голосом спитала я.
— Скоро? Ти десять годин спала!
— Скільки? — я здивувалась, що так міцно заснула.