Гірка правда

Довгий час я ходила та намагалася знайти Марка, але все було марно. Тоді пішла до себе в кімнату. Тільки-но відчинивши двері, я одразу ж зняла з голови ту дурнувату корону та жбурнула її якомога далі. Сльози безупинну ллються з моїх очей, що навіть не встигаю їх витирати. Тоді я сіла на ліжко та розтиснула свій кулак, у якому ще досі тримала ту записку. Коли знову ж прочитала те, що там написано, то почала ще голосніше ридати. Уже під ранок сліз майже не залишилось. Я ще досі в платті з макіяжем і зачіскою валяюсь на ліжку та дивлюсь кудись в пустоту.

Наступного дня нічого не мінялось. Я не могла й не хотіла ні їсти, ні пити, ні спати. Мені постійно дзвонила Віка, а також писала повідомлення з вибаченнями. Спочатку я ігнорувала, а потім взагалі вимкнула телефон.

Ще через тиждень я сиділа в себе в кімнаті й вирішила, що, можливо, нарешті потрібно щось зробити. За весь цей час я бачила Марка лише один раз, тоді, коли він приїхав серед ночі забирати свої речі. Я дивилась з вікна, як він зайшов у будинок, і наскільки швидко хлопець з нього вийшов. Було таке враження, що Марк тікає. І скоріш за все, від мене.

Зараз я вирішила подивитись, чи є вже результати вступу, але коли я зайшла на свій особистий кабінет, то помітила, що всі мої заявки в медичні університети анульовано, натомість всі документи подано на менеджмент. Я шоковано витріщаюсь в монітор ноутбука й не можу повірити. Тітка! Це все вона! Але чому? Я ж повністю виконала свою обіцянку. Не довго думаючи, я влітаю в її кабінет.
— Ти чого не стукаєш?
— Навіщо ти анулювала всі мої заявки в медичні університети? — одразу ж перейшла до суті я.
— Ах, ти про це! Просто ти трохи погано виконувала свої обіцянки.
— Що? Я заховала всі докази глибоко у своєму серці й повністю забула про них. Я жодного разу не їхала у своє старе місто та не відвідувала могилу батьків. Та я навіть з тобою почала нормально спілкуватись! 
— Так. Але наскільки я знаю, тобі дещо передав слідчий через твого тепер вже колишнього хлопця. І було це саме в той час, коли ти пообіцяла мені, що не будеш більше тим цікавитись.
— Господи, яка ти жахлива людина!
— Чому? Мені здається, ти теж така. Я чула, що було на випускному. Зустрічатись з хлопцем своєї сестри та ще й викрасти його записки — це дуже низько, — тітка скривилась. — Навіть для тебе.
— Знаєш, я не збираюсь тебе слухати. І якщо ти думаєш, що я піду вчитись на менеджмент, то тоді ти справді ідіотка. Я не збираюся потикати твоїм бажанням!
— Ну, це ми ще подивимось, — зовсім без жодних емоцій сказала тітка, а я просто розвернулась і пішла в бік виходу. 
— Дякую, що розбила усі мої мрії, — кинула наостанок я.
Мені треба зникнути звідси. Я більше не можу це терпіти. Я вже точно знала, куди піду й де саме зможу зібратись думками. Тільки я відчинила двері, як мене очікував не дуже приємний сюрприз. На порозі стояла Віка, а я зовсім не рада була її бачити, ще й після сварки з тіткою. 
— Чого ти приперлася? — сказала я обходячи її. Я помітила, як округлились її очі, тому що я ніколи з нею так не розмовляла.
— Ну цей...Вибачитись і пояснити все.
— Мені не потрібні твої вибачення, а тим більше пояснення. 
— Послухай мене, будь ласка, Ніко!
— А я не хочу. 
— Я просто побачила в Марка на вечірці, як ви цілувались. Спочатку я не хотіла нікому розповідати, але потім вирішила, що Соні варто це знати. Я просто думала, що вона хоча б почне мені довіряти. Але потім з'явилася ти. Я розуміла, що між тобою і Марком щось відбувається, але я не могла зізнатись, що мені це відомо. Згодом ти розповіла мені, що ви разом і мені було так приємно, що ти мені довірилась. Я просто не думала, що все так станеться.
— Звісно ти не думала! Але це все-таки сталось! — я почала говорити голосніше й відчула, як злість поступово починає наростати. — Якби ти розповіла мені ми б змогли щось придумати. Ми б врятували Марка від цього сорому. Чому ти мені не сказала? Чому промовчала, Віко?
— Я боялась тебе втратити. Ти для мене дуже дорога.
— Я б цінувала тебе набагато більше, якби ти розповіла мені правду. А зараз...Зараз я не хочу тебе бачити, а тим більше спілкуватись з тобою.

Я просто пішла в бік автобусної зупинки. Уже через деякий час я сіла в потрібний автобус і попрямувала у своє старе місто. Мені необхідно було виговоритися і тому, як тільки я вийшла, то одразу ж пішла до найближчих і найрідніших людей.
— Привіт. Минулого разу я обіцяла, що прийду до вас знаючи всю правду. Але у мене нічого не вийшло, — я сумно зітхнула. — Я потрапила у чергову пастку зміюки, яка просто використала мене. Я ненавиджу її. Так сильно ненавиджу. Вона зруйнувала всі мої мрії. Але я більше ніколи не повірю цій страшній жінці. Хоча я теж не є хорошою людиною. Мені страшенно соромно, але, мушу зізнатися, що я викрала в Марка важливі записки. Але потім вони зникли. Виявляється вони були у Соні й на нашому випускному вона використала їх проти нього...проти мене. Тепер він ненавидить мене. Але я не можу так, — я відчула як почала підступати сльози. — Я...я..кохаю його! А ще Віка. Вона зрадила мене. Вона знала, що ми разом з Марком і все одно не зізналась мені. Ну чому так? Чому усі, кого я люблю і не хочу втрачати, роблять мені настільки боляче? Коли ж це все нарешті закінчиться? Коли я стану щасливою?
Я поглянула на свою руку, де мав бути браслет і помітила, що його нема. Він кудись зник чи, може, я його десь загубила. І тоді я засміялась. Голосно, страшно, крізь важкі ридання. 
— Бачите, — я звернулась до батьків, — я його втратила...Втратила свій шанс на щастя. Я жахлива людина. Я така, як і моя тітка. Така ж змія, яка зовсім не заслуговує бути щасливою. Ви знаєте, якщо у світі є справедливість, то тоді кожен, хто чинить зло, має бути покараним. Тепер я це знаю. Я вчинила погано й зараз розплачуюсь за це. Тому тітка, Соня, вбивця — усі вони заслуговують найгіршого покарання. І я не заспокоюсь поки не досягну свого. Цього разу я виконаю свою обіцянку.
Ще деякий час я стояла й розглядала фотографії своїх батьків, тоді я обняла себе руками та пішла в бік нашого будинку. Коли я підходила до нього, то помітила у дворі якусь машину. Дивно... Хто взагалі сюди міг приїхати? Я відчинила ворота й пішла одразу ж до дверей. На вулиці глечиків уже не було. І я не можу зрозуміти, що тут відбувається. Я просто потягнула за ручку та двері відчинилися. Усередині було чути якийсь шум і з будинку доносились голоси. Я зайшла в дім і не могла повірити власним очам. Усе навкруги було заставлено паперовими коробками, а в коридорі розпочався ремонт.
— Вибачте, ви хто? — спитала мене доросла жінка, яка з'явилась на сходах.
— Це ви хто? — крикнула я. — І що ви робите в моєму будинку? 
— У вашому будинку? — здивувалась жінка. — Це взагалі-то наш дім і, до речі, уже два тижні. 
— Що ви несете? Це будинок моїх батьків, значить і мій! Я нічого не продавала!
— Значить так, дівчино, — розлючено звернулась до мене жінка, — я не розумію, хто ви така. І те, що ви говорите, — це якесь божевілля. Цей будинок продала нам його власниця. Тому, будь ласка, ідіть геть!
— Як ви взагалі смієте? — мене вже почало всю трясти від злості. — Хто вона?
— Про що ви говорите?
— Власниця, яка продала вам цей будинок. Хто? — голосно закричала я.
— Білецька Еліна Вікторівна. 
— Ну, звісно! — гірко засміялась я і коли почула гуркіт на другому поверсі, то побігла туди.
— Божевільна якась! — почула я за спиною голос жінки, яка спішила за мною. Я одразу ж побігла до своєї кімнати й побачила, що вона уже пофарбована в гидкий зелений колір. Якого біса? Це моя кімната! Це мій будинок! Потім я вибігла і пішла до спальні своїх батьків.
— Не чіпай! — закричала я на чоловіка, який почав складати книги мого батька в якусь коробку. — Забери свої лапи!
Я накинулась на нього й вирвала якийсь медичний підручник з його рук. Тоді я наче зазомбована почала витягати всі книги з коробки й складати назад на полицю. Отак! Правильно. Тепер все на своїх місцях.