Терпіння

— Знаєш, — я почала розповідати тітці все, що змогла дізнатися. Можливо, вона навіть пожаліє мене та допоможе знайти відповіді, — минулого тижня після нашої сварки я прогулювалась будинком і помітила, що двері у твій кабінет були відчинені. 
— Ти нишпорила в мене в кабінеті? — майже кричала тітка.
— Так, я знаю, що це не дуже гарно з мого боку, але щось прямо таки тягнуло мене туди. Спочатку я розгубилася, тому що навіть не розуміла, що саме шукаю. Але варто мені було відчинити шухляду у твоєму столі, як я знайшла те, чого навіть не очікувала знайти.
— Ти все дізналась... — якось надто схвильовано сказала тітка.
— Так. Я знаю, що ти стежила за моїми батьками й...за мною...за всім моїм життям. Не розумію, нащо тобі це? 
— Я не збираюся це з тобою обговорювати. 
— Чому? Це ж стосується мене! Невже ти думаєш, що я не маю права знати, чому тітка, яка навіть не хотіла мого існування, переслідує мене на кожному кроці й тримає в себе купу моїх фотографій? Чому людина, яка ненавиділа моїх батьків, має фото всіх їх щасливих моментів і всього їхнього життя? 
— Послухай, це все дуже складно та важко. Тобі буде набагато краще, якщо ти не дізнаєшся правду про своїх батьків.
— Яку правду? Про те, що їх вбили? — я сказала досить голосно й відчула, як на очах почали з'являтися сльози.
— Що взагалі за дурня? Вони померли через те, що була дуже погана погода, а твій батько просто не помітив несправність. От і все! Це просто нещасний випадок.
— А я в це не вірю!
— Кому взагалі важливо в що ти віриш? Вони вже померли і їх не повернеш, тому не забивай собі голову різними дурницями.
— Я впевнена, що хтось підлаштував аварію, й обов'язково дізнаюсь, хто саме це зробив. Надіюсь, що твоє ім'я, тітко, аж ніяк не буде в цьому замішане!
— Тобто ти думаєш, що це я вбила твоїх батьків? — тітка ледь не засміялась, — Може, ти й мотив назвеш?
— Назву, — впевнено сказала я. — Ти ж усе життя закохана в мого батька. Але ж він розумний чоловік, тому й надав перевагу моїй мамі. Звісно, ти ж жахлива людина. Інколи задумуюся, що таке має статись у житті, щоб звичайна жінка перетворилась на таке стерво.
— Ніко! Не забувай, що ти зараз розмовляєш зі мною! А я не є якась там твоя однолітка, щоб ти вживала при мені такі слова.
— Ти хотіла відбити чоловіка у своєї сестри, намагалася зробити так, щоб батько покинув мою мати, а ще ти зненавиділа мене, як тільки побачила. З кожним днем я все більше переконуюсь у тому, що ти зовсім не рада моєму існуванню. Тому скажи мені, ти хороша людина? 
— Ти нічого не знаєш про мене й моє життя. Якщо ти думаєш, що все дуже просто та легко, то ти дуже сильно помиляєшся! А зараз закінчуй цю дурнувату розмову та краще візьмись за навчання. Тобі ще вступати того року і, до речі, туди, куди я захочу.
— Ну, чому? — запитала я крізь сльози. — Чому такі страшні люди, як ти, живуть у тому світі тоді, як такі хороші люди, як мої батьки, зараз лежать у холодній землі? Краще б ти померла. Тоді б усім стало легше жити.
— Не смій! Не смій говорити те, про що потім пошкодуєш. Ти думаєш, що твої батьки святі, але повір, якщо ти дізнаєшся всю правду, то зненавидиш їх ще більше, ніж мене. І якщо ти так сильно хочеш, щоб я померла, тоді будем вважати, що для тебе мене більше нема.
 — Що ти таке кажеш? — але тітка не відповіла. Вона просто розвернулась і пішла до себе в кімнату, а я стояла й не могла зрозуміти, що мені робити далі. Вона остаточно мене заплутала. 
За цілий тиждень майже нічого не змінилося. Тітка взагалі зі мною не розмовляла. Вона неймовірно блискавично справляється зі своєю обіцянкою і зараз у мене таке відчуття, що її не існує. Марк продовжує допомагати мені в розслідуванні. Вчора він дізнався, що слідчого, який вів справу моїх батьків, перевели до нашого міста й саме зараз ми йдемо в його кабінет.
— Добрий день, — привіталась я до чоловіка, який був мені так знайомий. Я декілька разів приходила до нього на допит.
— Добрий день, — він подивився на мене й одразу ж впізнав. — Ти та дівчинка. Донька тих лікарів, що потрапили тоді в аварію. 
— Так, це я.
— Я намагався потім тебе знайти.
— Справді? Навіщо?
— Після повторної перевірки автомобіля ми знайшли в машині дещо, що належало твоєму батьку. Але коли я захотів тобі віддати цю річ, то мені сказали, що ти вже переїхала. 
— Що ви маєте мені віддати?
— Це чорна запонка. На ній ще написана буква «D».
— Ви, напевно, щось переплутали. Мій батько ніколи не носив запонки.
— Дивно. Ми дійсно думали, що то його. Ще й ця буква. У вас же прізвище Дашевська?
— Так. Але у нього ніколи не було запонок та ще й з ініціалами. Ви тільки одну знайшли?
— Ми думали, що інша була на ньому. Цікаво...
— Слухайте, я бачила висновок поліції, що машина була несправною. Можливо, це вбивство?
— Я теж задумувався про це, але в нього не було жодного ворога та ніякого мотиву нема.
— Ви можете віддати мені цю річ?
— Так, звісно. Я подзвоню своєму колезі, щоб він передав її сюди. 
— Буду дуже вам вдячна. 
— Залиште свій номер, а я подзвоню тоді, коли він привезе.
— Гаразд. 
Ми вийшли з його кабінету. А я ніяк не могла повірити в те, що це все-таки було вбивство. Хоч, як сильно я хотіла дізнатися, але частинка мого серця надіялася, що це був нещасний випадок.
— Засмутилась? — спитав мене Марк, коли ми сиділи в його машині.
— Трохи, — сумно відповіла я. — Не можу змиритись, що аварію все ж таки підлаштували.
— Ну це ще не доведено...
— Мій тато ніколи не носив запонки, тому ця річ належить вбивці. Я впевнена в цьому.
— Що думаєш? Як ми зможемо знайти хто саме її власник?
— Не знаю. Але якщо це зробила тітка, то там остаточно був найманий вбивця.
— Дивись, давай ми почекаємо коли тобі віддадуть ту запонку й, можливо, ти її згадаєш. Може, ти її бачила колись на комусь.
— Гаразд, напевно, так і зробимо. Це справді хороша ідея. Що ти будеш зараз робити? — спитала я в Марка з надією, що він буде вільний і ми зможемо собі десь погуляти. 
— Я повинен сьогодні заїхати до Аліни. Вибач.
— Нічого. Усе нормально, — я легенько усміхнулась, хоча насправді сильно образилась. 
— Я сказав їй, що після школи у мене є справи, але потім ввечері я провідаю її.
— Їй вже краще?
— Так, вона зараз вже майже адекватна. 
— Я рада.
— Я розповів їй про тебе.
— Що? — я шоковано подивилась на нього.
— Ну я розказав, що у мене зараз є дівчина, у яку сильно закохався, — я пропустила мимо вух те, що він сказав, що закоханий у мене й одразу ж почала розпитувати.
— Як вона відреагувала?
— На диво, спокійно. Навіть пораділа за мене. 
— Ого, я здивована.
— Аліна сказала, що вже давно відпустила цю ситуацію і зараз я для неї найближчий друг, тому вона дуже щаслива за мене.
— Я теж рада, що ти їй розповів. А вона нікому не скаже?
— Ні! Вона ні з ким не спілкується з нашого оточення, тому можна не хвилюватися. 
Я ще трішки посиділа в нього в машині, але часу було дуже мало, тому мені довелося скоро піти. Увечері як завжди мала піти до нього.