Лабіринти долі

Цілий тиждень я з нетерпінням чекала на вихідні. Після неприємних знахідок в кабінеті тітки, мене постійно гризли думки, які не давали мені спокійно жити. Також я була трохи ображена на Марка через те, що залишив мене тоді та поїхав до Аліни. Я розуміла, що сталося щось серйозне й намагалась дізнатись про цю подію від нього, але хлопець просто вирішив, що мені не варто це знати. Кожного дня після школи він їхав до неї. Це мене страшенно злило. Я почала дуже сумніватись в тому, чи справді я йому така важлива. А чи дійсно Аліна хвора? Може, вона просто прикидається, щоб Марк приділяв їй увагу. Не знаю... 
— Ти сьогодні знову був у неї? — спитала я в Марка, коли в черговий раз сиділа в нього на ліжку.  

Ми вирішили, що його кімната, напевно, найбільш безпечне місце, щоб нас ніхто не помітив. Саме тому кожного вечора близько одинадцятої я пробиралась до нього в спальню, а ранком поверталась додому. 
— Так. Я бачу, що ти злишся, але мусиш мене зрозуміти.
— Я стараюсь! Постійно намагаюсь не зважати, але мене це бісить, — сказала досить голосно я. Ця розмова повинна була статись, тому чому б не зараз?
— Послухай, — з винним обличчям почав Марк, — Аліна справді страждає від постійних приступів. Я зобов'язаний їй допомагати після того, як з нею вчинив.
— У неї вони кожен день?
— Ні. Останній приступ був тоді вночі, коли ти тут була. 
— Але ж ти постійно після школи їхав до неї! Навіщо?
— Бо повинен підтримувати її в будь-яку хвилину. Коли б вона не покликала, я одразу ж приходив. Знаю, що потрібен їй.
— А мені? Може ти мені теж потрібен! — я встала й почала майже кричати.
— Ти ж мені нічого не розказуєш! — вже почав кричати Марк. — Ти цілий тиждень ходиш сама не своя і я не можу нічим тобі допомогти. А знаєш чому?
— Тому що тобі байдуже! Ти думаєш тільки про свою Аліну.
— Серйозно? — Марк змучено потер своє  обличчя. — Ти справді так думаєш? 
— Ага! Я бачу, що тобі начхати на мене. Тому що тоді, коли мені була потрібна твоя підтримка, ти був з Сонею, а потім, коли я прийшла до тебе, ти побіг до Аліни. Тому скажи мені, Марк, хто я для тебе? Яке місце у твоєму «списку важливих людей» посідаю я?
— Боже, ти думаєш, що мені легко? Мене дістало! Дістало, що я повинен розриватись між вами, перед кожною виправдовуватися. Коли я розповів тобі всю правду, то мені здалось, що ти мене зрозуміла. Але знаєш що? 
— Що?
— Ти егоїстка! Ти бачиш тільки себе й свої проблеми. Хоч раз подивися, як страждають інші. Я розумію, ти багато чого пережила, але в нас усіх є проблеми, — Марк продовжував говорити, а по моїх очах почали текти сльози.

Мені так боляче. Як він взагалі може думати таке про мене?

 — Я завжди старався тебе підтримати, коли тобі було погано. Але зараз мені дуже важко. Я зовсім не маю сил вислуховувати твою ревність.
— Ревність? Так, я ревную! А ще мені страшно боляче, бо як би я не хотіла, але ти не став ліками для моїх ран. 
— Як я можу тебе підтримати, якщо я навіть не знаю, що, у біса, у тебе сталося! — хлопець сильно розлютився, а я лише продовжувала стояти й поспішно витирати гіркі сльози. — Ти приходиш засмучена та заплакана, але коли я спитав у тебе, що сталося, ти просто говориш, що це неважливо. Добре, я змирився та зі всіх сил намагався тебе розвеселити. Мені навіть здалося, що тобі стало легше. А зараз ти приходиш і звинувачуєш мене в тому, що я тебе не підтримав, тому що поїхав до Аліни, коли вона подзвонила і сказала, що збирається стрибати з вікна!
— Що? —я здивовано подивилася на Марка.

Мені стало трохи соромно. Аліна знову намагалась себе вбити, а я просто настільки сильно приревнувала, що навіть не подумала, як це все серйозно.
— То як думаєш, може, мені треба було лишитись і спокійно лежати з тобою, а дівчина нехай собі стрибає?
— Вона в порядку?
— Так, — Марк важко видихнув і сів на ліжко. — Батько вкотре встиг її врятувати.
— Вона в лікарні намагалась стрибнути? — вирішила спитати я.
— Ні. Деякий час вона була вдома. Той день був для неї дуже важким і, напевно, обставини, у яких вона перебувала сильно натиснули на її психіку.
— Що ти маєш на увазі?
— П'ять років тому в той день вбили її маму, при чому на її очах. 
— Справді?
— У тій самій кімнаті, з вікна якої, вона хотіла стрибнути. 
— Це жахливо! Бідолашна дівчина.
— Я про це дізнався вже коли вони переїхали. Мені настільки соромно за те, що я так вчинив з дівчиною, яка стільки всього пережила.
— Марк, — я присіла біля нього й обняла, — ти ж не винен, що з нею таке сталося. І ти не знав цього. Мабуть, досить вже себе мучити.
— Ніко, не треба мене виправдовувати. Я зробив дуже боляче цій дівчині, тому єдине, що мені залишається, — розплачуватись за це муками совісті. Кожного разу, коли я її бачу в поганому стані, то починаю себе страшенно ненавидіти.
— Не треба! Не треба стільки мучити свою душу. Може, пора вже відпустити цю ситуацію. Її психіка була порушена задовго до того, що ти зробив з нею. Ти ні в чому не винен. 
— Винен. Хоч я і не знав, що саме вона пережила, але я бачив наскільки вона боїться болю. 
— Ти знаєш, мені зараз страшно соромно. Можливо, я дійсно егоїстка? Я послухала історію Аліни й, може, мої проблеми дійсно не такі вже й важливі. Я жива, здорова і маю повноцінне життя, а у світі ж є люди, які зараз голодні, яким зараз холодно, яким зараз страшно, яким зараз важко, яким зараз боляче. І це жахливо! Жахливо, що в один момент ти можеш думати, що все класно й ти найщасливіша людина на світі, а в інший стається щось таке, що повністю міняє твоє життя. І тоді від щастя залишається лише бажання померти.
— То що в тебе сталось тоді?
І я розповіла все Марку в найдрібніших деталях. Він все уважно вислухав, а тоді запропонував те, чого я аж ніяк не очікувала. 
— Ситуація справді складна. Давай завтра поїдемо у твоє старе місто та спробуємо знайти якійсь докази. Можливо, щось буде в будинку або, може, є люди, які щось знають. 
— Це геніально! Звісно, у будинку можна буде подивитись, імовірно, якраз щось знайдемо. Але якщо нічого не буде, то можна заїхати до дядька Петра. Це найкращий друг мого батька. 
— Ну то все. Домовились.
На наступний день я сказала Марку, щоб ми зустрілися десь на кінці міста, куди я годину добиралась автобусом. Оскільки я розуміла, що тітка стежить за мною, то сказала їй, що їду на дачу з Вікою до її батька. Вона без будь-яких вагань відпустила мене і навіть сказала, щоб я була обережна. Ніби її взагалі хвилює моє існування! 
— Привіт! — сказала я до Марка, коли сідала в машину й поцілувала його в щічку. 
— Привіт! — відповів хлопець усміхаючись.