Нові запитання

Уже пройшов тиждень з того часу, як я прийняла своє рішення. У школі ми з Марком майже не розмовляли, але ввечері завжди зустрічались. Більшість часу ми проводили десь за межами міста або в таких місцях, де б нас не змогли впізнати. Оскільки зараз на вулиці холодно, то наші зустрічі біля озера припинились, хоча інколи я туди приходжу, щоб просто подихати та заспокоїтись.

Щодо тих записок, то я ніде не змогла їх знайти. Мені зараз страшенно соромно за те, що взагалі взялась за цю авантюру. На наступний день, а саме після того, як я помітила, що ті записки зникли, я перерила всю кімнату, але це було марно.

У мене є декілька думок щодо цього. Перше: я поставила їх кудись в інше місце і просто не можу знайти. Друге: їх викрали й зробила це скоріш за все Соня. Але зваживши всі «за» і «проти» я відкинула другий варіант, тому що навіщо їй красти ті записки, якщо вона й так про них знає? Хіба якщо вона захоче таким чином посварити нас з Марком. Але ж Соня про нас нічого не знає, чи не так? Це все якось дуже заплуталось, але в будь-якому випадку, за першої ж можливості я пошукаю листівки в кімнаті Соні.  За весь тиждень мені це не вдалось, тому що вона постійно була в себе в кімнаті. 
— Доброго ранку, — привіталась я дуже радісно, тому що сьогодні нарешті субота.
— Привіт, Ніко, — відповів мені Даня.
— Тітко Лідо, що в нас на сніданок? — крикнула я з вітальні й побігла на кухню.
— Сьогодні твої улюблені млинці!
— Не може бути! — я швидко обійняла нашу домогосподарку. — Цей день стає все кращим і кращим.
— Я знала, що ти цілий тиждень вчилась, щоб добре написати контрольні, тому захотіла зробити тобі приємно.
— Боже, — я підняла руки вгору, — дякую тобі, що подарував мені таке щастя.
— Я ще тобі твій улюблений шоколадний кекс спекла.
— Тітко Лідо, ви просто неймовірна! — я поцілувала жінку в щічку, взяла тарілку зі своїми млинцями й пішла у вітальню.
— Щось ти сьогодні дуже радісна, — помітила тітка Еля, коли я сіла за стіл.
— Не знаю, — я знизала плечима, — просто нарешті вихідні.
— Як твоє навчання?
— Та ніби непогано. Цього тижня було багато контрольних. Результатів ще нема, але думаю, що я добре написала.
— У тебе цього року випускні іспити, а ще й вступні екзамени. Ти вже вирішила куди будеш вступати?
— Я хотіла б піти так, як і батьки. У медичний університет.
— Хм, — тітка засміялась, — ти жартуєш? У нас взагалі-то торговельний бізнес. Навіть не хочу слухати, що ти збираєшся бути там якоюсь медсестрою.
— Яка мені різниця до вашого бізнесу? — я почала говорити трохи голосніше.
— Ну, хтось ж має продовжувати сімейну справу.
— У вас же є дуже хороша донечка. От нехай вона й продовжує!
— Сонька? Не сміши мене! Вона ж тупа, — я  шоковано подивилась на тітку. Як можна так говорити про свою доньку? — А ти інша. Ти розумна та відповідальна. Саме така людина мені потрібна.
— Знаєте, — я підійнялась зі свого стільця та подивилась прямо на неї, — ви казали, що хтось має продовжувати ваш сімейний бізнес, але я ж ніби не є частиною вашої сім'ї. Почекайте! Я — гість. Так, лише гість. Тому ви робіть собі, що хочете, а я буду продовжувати справу своєї сім'ї та своїх батьків.
— Ніко, ти живеш у нашому домі, одягаєшся нашим коштом і їси нашу їжу. Ми дозволяємо тобі ходити куди хочеш і робити все, що ти хочеш. Ти пофарбувала собі волосся, зробила тату, — я ледь не відкрила рот від здивування. — Ой, ти думала, що я не знала про твоє тату? Ти помилилась, дорогенька! Я вже давно знаю. Тому, як ти думаєш, хіба не треба тобі теж чимось нам віддячити? 
— Віддячити? Як саме? Вступити туди, куди ви мене всунете?
— Так. Я навіть можу вдати, що ти частина нашої сім'ї.
— Не можу повірити! Тільки я подумала, що ти хоч трішки про мене піклуєшся, як ти взяла й все зруйнувала. Справді думала, що ти змирилась з моїм існуванням, що я стала для тебе важливою, — я відчула, як по щоках потекли гарячі сльози, — але вкотре помилилась. Тебе неможливо змінити.
— Добре, що ти це нарешті зрозуміла, — тітка важко зітхнула. — У нас ще є шість місяців, щоб ти передумала. 
— А хто сказав, що я передумаю?
— А хто сказав, що я тобі дозволю? — різко сказала тітка, встаючи зі свого місця. — Ми з Сонею зараз йдемо на шопінг. Не хочеш з нами?
— Ні, дякую. Я утримаюсь від вашої прекрасної компанії, — з іронією сказала я.
— Добре. Як хочеш. Ми будемо довго, тому не сумуй!
—Ой, повірте, не буду!
Через годину я помітила, як тітка та Соня вийшли на двір і сіли в машину. Після розмови я була сильно зла, розгублена і ображена. Спочатку я набрала Марка, але він не підняв трубку. Тоді я написала йому смс і спитала його, чи він зайнятий. Спочатку відповідь не приходила, але потім він написав, що не може передзвонити, бо вони разом з Сонею зараз у торговому центрі. Якого біса там робить Марк? Вона ж ніби тільки з тіткою їхала! Я вирішила більше нічого не писати Марку. Якщо я йому справді важлива, то він сам мені все пояснить. Хоч я вдавала, що мені байдуже, але сльози на очах і важкість всередині настільки почали мене душити, що я не витримала й розревілась. Через декілька хвилин безперервного ридання, я зрозуміла, що мені потрібно виговоритися. Я взяла телефон і набрала номер однієї з найважливіших на даний час для мене людини.
— Алло, — відповіла Віка після декількох гудків.
— Привіт, — сказала я схлипуючи.
— Що з тобою? Ти плачеш?
— Віко, м...ме..ні погааано. Я більше так не можуууу.
— Що сталось?
— Мені це все вже набридло.
— Так, заспокойся, будь ласка. Добре? Слухай, давай так: глибоко вдихни, — і я вдихнула, — а тепер повільно видихни.
Я зробила декілька раз так, як мені сказала Віка й мені стало легше. Сльози вже майже висохли та я нарешті розслабилась.
— Усе, тепер розказуй.
— Я посварилась з тіткою.
— О, тоді зрозуміло. Через що?
— Через те, що вона руйнує всі мої мрії. Вона сказала, що не дозволить мені вступити в медичний університет, бо хоче, щоб я продовжила їх сімейний бізнес.
— Серйозно? Ця жінка мене дивує.
— Та це справжня чортова змія.
— Ні, я не про це. Ну, це теж, звісно.
— А про що ти тоді?
— Про те, що вона всі свої статки збирається передати тобі, розумієш? Чому? Є ж ще Соня?
— Тітка сказала, що Соня тупа, тому вона їй не довіряє цю справу.
— Чесно? — я почула, як Віка голосно сміється. — Вона так сказала про неї?
— Так. І це жахливо, що рідна мати так думає про свою дитину.
— Ну що поробиш, якщо це правда!
— Віко! — обурено сказала я подрузі. — Перестань!
— Добре. Допустимо Соні вона не довіряє, але ж ще є Даня.
— Тут все просто. Він ще маленький.
— Ну, але ж твоя тітка не збирається вже помирати.
— Так, Віко! Ти перегинаєш.
— Ну а що? Можливо, вона не ненавидить тебе, а навпаки цінує.
— Повір мені, так, як вона до мене ставиться, про ніяку цінність і любов навіть говорити не можна. Одна ненависть.
— Ну, не знаю. Це я тобі так кажу повністю зі своїх спостережень. 
— З яких це таких спостережень?
— По-перше, вона дозволяє тобі робити все, що тільки ти захочеш. По-друге, вона розповіла тобі про проблеми з чоловіком і навіть образила свою дочку. А по-третє, твоя тітка хоче, щоб ти стала її спадкоємицею. Як думаєш, вона справді тебе ненавидить?
— Та вона навіть не вважає мене частиною своєї сім'ї!
— А може, вона тільки вдає.
— І навіщо тільки я тобі подзвонила? Ти все ще більше заплутала.
— Не дякуй, — я почула в телефоні сміх Віки й також засміялась. 
Ми ще деякий час поговорили. Вона навіть хотіла приїхати та перевірити мій стан, але я її відмовила. Зараз у мене була ще одна дуже важлива справа: проникнути в кімнату Соні. На цей момент у будинку були тільки я і тітка Ліда, яка старанно поралась на кухні. Це було мені на руку, але щоб бути впевненою, що вона мене не помітить в кімнаті Соні я попросила її приготувати мені шпинатний суп. От така я погана людина! Додала й без того заклопотаній жінці ще більше роботи.