Лавандове щастя

Коли я прийшла додому після зустрічі з Марком, то побачила на екрані телефону декілька пропущених дзвінків з невідомого номеру. На годиннику вже була десята година, але я все ж вирішила передзвонити.
— Алло, — відповів чоловічий голос.
— Ем, ви телефонували до мене.
— Так, так. Телефонував. Це ж Ніка?
— Так. А ви? — потім я почула чоловічий сміх і трішки злякалась. — У вас усе в порядку?
— Та це я Діма, не бійся!
— Ой, це ти? — сказала я і почала сміятись. — У тебе голос телефоном зовсім інший. Я тебе не впізнала, вибач.
— Не вибачайся, у тебе теж голос змінився. 
— Можливо, — я сіла на ліжко й посміхнулась.
— Слухай, я поговорив зі своїм другом щодо тату. Ти ж ще хочеш зробити?
— Так, хочу, — упевнено сказала я, хоча і Марк говорив, що може сам мене відвести до знайомих, але я вже пообіцяла Дімі.
— Добре, тоді він буде вільним завтра після школи. Я зможу тебе відвести після останніх уроків.
— Прекрасно! Мене влаштовує.
— Ти вже придумала, яке саме тату хочеш та в якому місці?
— Не знаю. Поки ще сумніваюсь.
— Ну ти ще подумай, де ти будеш робити, бо невідомо, який у тебе больовий поріг. 
— Ну я не знаю, думала, що, може, на нозі чи на зап'ясті.
— Якщо ти боїшся болі, то краще робити на м'яких тканинах, бо в тих місцях, де кістки, досить сильно боляче.
— Я ще зараз подивлюсь ескізи в інтернеті й до завтра точно вирішу.
— Добре, тоді зустрінемось після школи.
— Тоді до завтра!
— До завтра!
Я вимкнула телефон і відкрила ноутбук. Набравши в пошуку ескізи для татуювання, я почала переглядати картинки. Десь годину шукала щось цікаве, але ніяк не могла знайти. Потім я переодягнулась в піжаму та лягла спати. Заснула не одразу, бо постійно прокручувала в голові, що саме набити.

Зранку я була більш ніж впевнена у своєму виборі. Я одягнула майку й накинула зверху сорочку. Також зав'язала високий хвіст і нанесла світлий макіяж. До школи я знову прийшла пішки й одразу ж помітила Віку.
— Привіт, — я підійшла й обійняла її.
— Привіт, Ніко! Рада тебе бачити.
— Я теж. Як ти?
— Та вчора знову посварилась з батьком через мачуху. Чесно, я деколи думаю, що живу в якомусь пеклі. Зараз усе частіше задумуюсь про втечу.
— Як я тебе розумію. Але ще недовго залишилось. Закінчимо школу, а там уже вступимо в якесь інше місто.
— Вже не можу дочекатись випускного.
Ми стояли на коридорі, коли почули стукіт підборів і голосний сміх. Звичайно, це були Соня і Ася. Ми з Вікою одночасно повернули голови й завернули очі. Соня виглядала так, ніби її зняли з обкладинки глянцевого журналу. Чорні джинси та обтисла біла кофта з відкритими плечима гарно контрастувала з її загорілою шкірою, високі каблуки робили її надзвичайно стрункою. Ася теж не відставала. Коли ми ще дружили, то вона була зовсім іншою, простішою. Зараз же вона виглядає так, ніби зібралась на вечірку: коротка спідниця і шифонова блуза. Кінчики волосся вона знову пофарбувала. Цього разу в темно-фіолетовий.
— Ти пам'ятаєш, що ми сьогодні після школи йдемо до мене обговорити «план помсти»? — звернулась до мене Віка.
— Ой, вибач, я забула, — мені стало ніяково. Я настільки захопилась вибором тату, що зовсім забула про це.
— Та нічого страшного, — трохи сумно сказала Віка. — У тебе сьогодні якійсь плани?
— Так, — я  широко усміхнулась. — Я йду робити тату!
— Ти жартуєш? — Віка широко відкрила очі.
— Ні.
— Я теж хочу! Боже, це так круто!
— Хочеш, то пішли зі мною.
— Добре. Чекай, можливо, я теж собі сьогодні зроблю.
— Як хочеш. Спитаємо в майстра чи є в нього час.
— А ти вже вирішила, що саме будеш набивати?
— Так. Сьогодні зранку придумала.
— Блін, це ж тепер треба вибрати собі ескіз. 
— Ну, у тебе на це є цілих сім уроків.
— Усе. Пішли швидко в клас, і я зразу почну шукати в Інтернеті.
Усі уроки Віка намагалася придумати ескіз. Спочатку вона думала набити троянду, але потім сказала, що це як у тюрмі. Потім знайшла милий ескіз котика й подумала, що зробить тату саме таким. Тепер вона шукала місце, де саме набити. Після уроків ми пішли на стадіон, щоб зустріти Діму, але Віці я не казала, що саме він нас поведе до майстра.
— Що ми тут робимо? Я думала, що ми одразу ж підемо робити.
— Чекаємо на мого друга. Ти ж знаєш, що тату набивають з вісімнадцяти, а ми ще трохи маленькі. Тому мені довелося домовлятись зі знайомими.
— Ой, справді. Я навіть не подумала про це. А хто цей твій друг?
— Побачиш, — сказала я і якраз помітила, як до нас почав підходити Діма. —От він вже іде!
— Де? — здивовано спитала Віка.
— Та он він в чорній куртці.
— Діма? — здивовано спитала Віка. — Твій друг, який має нас відвести, — це Діма? Ти, напевно, жартуєш.
— Ні. Що тут такого? — спитала я, а Віка лише похитала головою.
— Привіт, Ніко! Не знав, що ти будеш не одна, — привітався Діма та якось дивно подивився на Віку.
— Привіт. Так вийшло, що ми йдемо разом. Не знаю, чи ви знайомі, але...
— Ми знайомі, —  перебила мене Віка, помітно хвилюючись. — Наші мами були подругами, тож ми з дитинства дружимо.
— Я тебе трішки поправлю, Віко. Не дружимо, а дружили.
— Так, дружили, — погодилась дівчина. — Ми можемо про це не згадувати. Нам часом не пора вже йти?
— Нам з Нікою вже пора, а тобі не знаю, — грубо відповів Діма.
— Значить так, — я вирішила розрядити ситуацію, — не знаю, що саме між вами сталося, але я без Віки не піду. Я прочитала, що це досить болюча процедура, тому мені потрібна підтримка. 
— Добре, — нарешті погодився Діма. — Пішли вже.
Ми йшли хвилин двадцять до цього приміщення. У кімнаті ми помітили багато ескізів, декілька крісел і багато інструментів. 
— Це Алекс, — Дмитро показав на молодого хлопця, повністю в татуюваннях. — А це Ніка. Вона хоче тату.
— І Віка теж.
— Що? — Діма здивовано подивився на Віку.
— Так. Я хочу набити тату, — впевнено відповіла подруга.
— Ти в дитинстві плакала, якщо трішки коліно побила. Ти впевнена, що витримаєш. Це тобі не на манікюрі сидіти.
— Так, впевнена. Я вже не маленька. Не хвилюйся.
— Дуже треба.
— Так, друзі, — звернувся до нас Алекс. — Будете розв’язувати свої проблеми потім. У мене не так багато часу. Хто перша?
— Я!
— Що ти хочеш набити?
— Ось це!
Я показала йому ескіз маленького зображення гілочки лаванди. Розмір був невеликим, у межах п'яти сантиметрів. Гілочки були темно-зеленими, а пелюстки гарного фіолетового відтінку, який до верху стає світлішим.
— Дуже гарний вибір і малюнок невеликий. Куди тобі набити.
Я показала на ключицю.
— Ну це досить болюче місце. Ти точно хочеш саме там?
Я кивнула. 
— Це займе десь годину часу. Тримайся!
Через дві години ми вийшли з салону. Це було дуже боляче, але терпимо. Віка теж ледь не плакала, хоча й набила собі маленьку ластівку. Оскільки вона вибрала місце внизу ноги на самій кісточці, то біль був нестерпним. Діма намагався її відмовити, але вона настільки хотіла довести йому, що сильна, тому терпіла до самого кінця.
— Ну як враження? — спитала я у Віки.
— Це страх як боляче, але я вже хочу подивитись, як вона виглядає.
Алекс повністю обробив нам місце тату й розповів, як саме потрібно доглядати за ним. Чотири рази на день протягом двох тижнів треба буде це мити з милом, мастити кремом, а також прикладати бинт. 
— Ну, ти зможеш похвалитись тільки через два тижні.
— Це ще так довго! Але я рада, що зробила. Справді, мені так сподобалося.
— Що твої батьки скажуть?
— Уф, їм байдуже. Може, тато й буде кричати, але що мені до того. Я вже давно їх не слухаю. А тобі нічого не скажуть?
— Спочатку буду трохи ховати, а потім, якщо тітка помітить, то скажу, що я собі так вирішила та хай це її не хвилює.
— Чому ти зробила саме лаванду?
— Тому, що це мій символ по житті. Лавандовий мій улюблений колір і мами також. Тому я і пофарбувала волосся в цей відтінок, а цей браслет мені залишився від мами. Вона мені віддала його, коли помирала й сказала, що завдяки йому я знайду своє щастя. Взагалі, це тату — символ ніжності, спокою і кохання. Не знаю. Для мене це так зване лавандове щастя.
А ти чого обрала ластівку?
— Бо я вже нарешті хочу вибратись з цієї клітки та стати вільною, як та птаха. Що сталось з твоїми батьками?
— Померли в автокатастрофі. А твоя матір?
— У неї виявили рак. Ми довгих два роки намагались її врятувати, але нічого не вийшло. Вона померла в мене на руках.
— Як і моя. Навіть не думала, що в нас з тобою стільки спільного.
— Я ніколи б не подумала, що ми будемо дружити. То коли ти прийдеш до мене?
— Можливо, завтра.
— А ти могла б у мене переночувати? Ми зробили б собі дівочий вечір.
— Не знаю. Я спитаю в тітки. Думаю, вона дозволить. 
— Супер! Тоді до завтра.
— Бувай.