Таємниці

Я підійшла до дверей і подивилась на годину в телефоні. Уже було 01:45, тобто вдома, напевно, вже всі заснули. Я тихенько відімкнула замок і зайшла всередину. Вирішила зняти взуття, щоб тихіше піднятись у свою кімнату. Пройшовши по коридору, я побачила світло з вітальні. Мені стало цікаво, хто там, тому я дуже легенько підійшла ближче. Здалеку я побачила тітку, яка сиділа на кріслі і плакала. Спочатку я подумала, що варто піти геть, але у мене з'явилось багато запитань і залишилась стояти. Що взагалі сталось? Чому тітка плаче? А що, як вона мене побачить? Мені стало страшно і я вирішила швиденько побігти в кімнату, але....
— Ти вже повернулась? — важким голосом спитала тітка. — А де Соня?
— Та я вийшла трохи раніше, а Соня лишилась зі своєю компанією.
— Ага, ясно. А ти чому не пішла одразу ж в кімнату? 
— Я просто побачила світло й захотіла перевірити, може, хтось просто забув вимкнути, — усе-таки я вирішила збрехати, не буду ж я казати, що мені було цікаво, хто тут сидить. 
— Ну можеш уже йти спати, — сумно сказала тітка. — Я зараз подзвоню до Соні. Котра це вже година?
Я подивилась на екран свого телефону.
— Уже друга.
— Ого. Навіть не помітила, що вже стільки часу тут сиджу. 
Я подумала, що мені варто вже піти, але цікавість взяла наді мною верх. 
— Тітко, ви в порядку? Щось погане сталось? 
— Ні, усе добре. Нічого не сталось.
— Але ж ви плакали...
— Послухай, Ніко. Я теж людина, у якої є почуття. Так, інколи буваю суворою, інколи злою і нестерпною, але теж заслуговую на щастя. Я стільки робила, щоб хоча б трішки бути щасливою, але все марно. Напевно, така моя доля і, може, варто вже з нею змиритись. Мабуть, досить мені намагатись будувати щастя там, де це зробити неможливо. 
— Насправді, я не знаю, що ви маєте на увазі. Але хочу сказати, що ви не така погана, як здаєтесь. І так, хоч мені й не подобається, як ви до мене ставитесь, але все ж таки я вдячна вам за те, що не покинули мене і прийняли у свою хорошу сім'ю, — я відчула як збираються сльози.
— Хорошу сім'ю? — тітка гірко засміялась. — Ти знаєш, що таке справжня сім'я? Це не тоді, коли тобі зраджує чоловік, а дочка бачить тільки твої гроші. Усі ці роки я терплю зневагу до себе з боку свого чоловіка. А знаєш, що найгірше? Я навіть не маю кому про це розповісти.
— Мені шкода... — навіть не могла нічого сказати на це зізнання.
— Хороша сім'я — це коли ви не лише любите, але і поважаєте один одного. Це коли навіть хтось йде геть, з часом все одно повертається. Це коли ти засинаєш з думкою чи у всіх усе добре, а прокидаєшся з бажанням, щоб у кожного було ще краще. От у тебе була дійсно хороша сім'я. А в нас, як у театрі: кожен грає свої ролі. 
— А чому ви не спілкувались з мамою? — тітка різко повернулась до мене.
— Тобі пора спати, Ніко. Уже пізно, тому підіймайся до себе. 
— Добре, я тоді йду.
— На добраніч! 
Я розвернулась і пішла до своєї кімнати. Понад усе я шкодувала про своє останнє запитання. Ну чому в такий момент відвертості моя цікавість вирішила нагадати про себе?
Наступного дня все було, як завжди. Усі продовжували грати свої ролі. Проте, можу сказати, що у нас з тіткою стосунки стали трохи тепліші. Вона не лише відповіла на моє звичне "доброго ранку", але й спитала, як в мене справи та як я почуваюсь у новій школі. Ми трохи поговорили та вона навіть усміхнулась мені. 
У понеділок я прийшла до школи й Асі біля шафки не було. Отже, вона не чекала на мене сьогодні. Хм, цікаво. Може, вона вирішила закінчити нашу дружбу. Я зайшла в клас і побачила, що Ася вже сидить. Вона кинула швидкий погляд у мою сторону і відвернулась. Усе ж таки вирішила сісти біля неї.
— Привіт, — зовсім без емоцій сказала я.
— Привіт, — тихенько відповіла Ася. 
Увесь урок літератури вона мовчала, хоча раніше їй було не можливо закрити рот. Тож у кінці уроку я вирішила не чекати на неї, а одразу ж піти в кабінет біології. 
— Ніко! — я почула, що мене покликала Ася.
— Що? 
— Нам треба поговорити. 
— Я знаю, але мені нічого тобі розказувати.
— Підемо сьогодні після уроків у кафе? Я все тобі розкажу. 
— Добре.
Я розвернулась і пішла в кабінет. Думаю, Ася зрозуміла, що дуже сильно образила мене. Коли зайшла, у класі було порожньо, тому сіла собі там, де і завжди. Витягнувши книжку і зошит, я помітила в себе в рюкзаку шоколадний батончик. Розгорнула обгортку і почала їсти. 
— Смачного! — від моїх роздумів мене відірвав голос — це був Діма. — Чого ти тут сама сидиш?
— О, і тобі привіт!
— Вибач, — він посміхнувся, — забув привітатись.
Я вже казала, як мені подобається, коли він усміхається.
— Ну, а щодо твого запитання, то в мене зараз біологія, а я не хотіла йти в їдальню. От і все. А ти що тут робиш? 
— Я забув свою кепку, — він махнув чорною річчю. — У мене попереднім уроком була біологія. Ти тоді так швидко пішла, ми навіть не встигли поговорити.
— Ой, дійсно. Ти, напевно, ще довго був.
— Насправді ні, я пішов одразу ж після тебе. Мені там уже нічого було робити. 
— Ви знайомі? — раптом нізвідки з'явилась Соня.
— Ем, так. А що таке? — спитала я.
— Тобто ти тепер вирішив причепитись до моєї кузини? — Соня злобно подивилась на Діму. 
— Я навіть не знав, що вона твоя кузина. 
— Ну, звичайно, ти не знав, — дорікнула Соня. 
— Якщо ти думаєш, що я почав спілкуватись з Нікою на зло тобі, то ти дуже сильно помиляєшся. Не весь світ крутиться навколо тебе. Навіть якби я знав, що вона твоя родичка, я все одно би почав з нею спілкуватись. А знаєш чому? Тому що вона не така егоїстичне стерво, як ти.

Я широко відкрила очі. Шок з’явився на моєму обличчі.
— Та як ти смієш! — почала Соня. — Ти... Ти… Та я тобі...
— Що? Що ти мені зробиш? Відшиєш мене? Розіб'єш серце? Ти вже це зробила.
— Дімо, це не так, — Соня дивилась на нього, ледь стримуючи сльози. 
— Зустрінемось іншим разом, Ніко! — Діма подивився на Соню і пішов.
Я сиділа в ступорі. Що тільки що було? Вони колись зустрічались? Господи, цих таємниць колись не буде? Мені здається, що скоро потону в океані секретів. Я ніби в лабіринті, намагаюсь знайти вихід з одної ситуації й одразу ж потрапляю в іншу. Згодом почали збиратися учні, і я так і не змогла нічого спитати в Соні.
Після уроків я пішла в кафе, де повинна зустрітися з Асею. Воно було недалеко від самої школи. Коли ввійшла, то одразу ж помітила подругу, тому сіла на диванчик навпроти неї.
— Ну розказуй! — вирішила зразу перейти до суті.
Ася глибоко вдихнула, я помітила, що вона хвилюється.
— Усе було так...