Вечірка

Ми приїхали досить швидко, хоча дім Назара знаходиться за містом.

Ася одягнула коротке чорне плаття і босоніжки на тоненькій шпильці. Можу з впевненістю сказати, що виглядала вона сьогодні просто неймовірно. Макіяж у темних відтінках та прозорий блиск на губах гарно підкреслювали її чіткі риси обличчя, а волосся, яке ще минулого тижня було рожевим на кінчиках, зараз повністю світле. 
— Асю, ти виглядаєш дуже ефектно!
— Дякую, Ніко. Тобі теж треба було принарядитись. Казала ж тобі вдягнути те червоне плаття з вирізом на спині.
— Воно занадто відверте. Прибережу на інший випадок. А ти так одягнулась для того хлопця?  

— Ні. З чого ти взяла? — Ася трохи засоромилась, і на її щоках з'явився легкий рум'янець.
— До речі, ти мені ще не сказала, хто він.
— Я вирішила забути про нього. Надіюсь, сьогодні знайти когось і повністю викинути його з голови. Тож тобі не обов'язково знати, хто він.
— Ну добре, як хочеш, — я трохи засмутилась. Чому вона не може мені просто розповісти про цього хлопця, про тих подруг? Не розумію. 
— Не ображайся, будь ласка. Це особисте.
— Не буду, — сказала я.
Ми підійшли до будинку. Він був трохи більший за дім тітки, але саме проєктування подібне. Усе подвір'я було заповнене людьми. 
— Тут не лише наші однокласники?
— Ні. Тут ще учні з паралельного і десятого класу. А також деякі знайомі Назара не з нашої школи, — сказала Ася. — Ой, ти ж не знаєш! У Назара сьогодні день народження.
— Ти жартуєш? Як ми прийдемо без подарунка та без запрошення? — я запанікувала. Ася напевно побачила мій страх, тому швидко сказала: 
— Та не хвилюйся. Йому головне, щоб було багато народу, щоб можна було потім похвалитись, що він зібрав стільки людей і зробив круту вечірку. Навіщо йому та кружка чи футболка, яку ти принесеш на подарунок? 
Дійсно, навіщо? Я була трохи здивована. Коли раніше ходила кудись на день народження, то завжди несла якийсь подарунок. А тут отак просто прийти для галочки, дивно. Це місто і школа щоразу мене дивує. 
— О, Асю, привіт, — голосно крикнув до нас з будинку Назар, і ми підійшли до нього, — і тобі, Ніко, теж привіт. До речі, гарно виглядаєте. 
— І тобі привіт, Назаре. Безмежно вдячні за твій комплімент, якби ти цього не сказав, я б не могла сьогодні спати та всю ніч плакала, що ти не звернув на мене увагу, — зі сарказмом сказала Ася.
— А ти, я бачу, не змінилась. Досі мене ненавидиш ? 
— Назаре, перестань, будь ласка.
— Окей, зрозумів, — він провів рукою по своєму кучерявому волоссю і похитав головою.
— Привіт, Назаре, — я вирішила зняти напругу. — Чула в тебе сьогодні день народження, мої вітання.
— О, дякую! Нарешті мене хтось привітав, — він потиснув мені руку і широко усміхнувся. — Проходьте всередину, будемо веселитись. 
— Вітаю! — врешті-решт сказала Ася.
Назар провів нас до будинку, а сам пішов до своєї компанії. Здалеку я побачила Соню, яку обіймав Марк, а також Лізу і Сашу, які танцювали повільний танець. Ася дивилась в їхню сторону, а потім швидко відвернула голову.
— Які в тебе проблеми з ним? — я кивнула в бік Назара.
— Будь ласка, не зараз. Я хочу танцювати й веселитись. Пішли! 
Я подумала, що дозволю їй сьогодні відірватись, але в понеділок випитаю все в найменших подробицях. Ми пішли в центр кімнати та почали танцювати. Спочатку мені було дуже важко адаптуватися, але вже після третьої пісні я розслабилась. Час від часу помічала погляди в наш бік, але вдавала, що мені байдуже. Коли я повернула голову ліворуч, то побачила Назара, який пив пиво з пляшки і спостерігав за Асею. Я ніяк не могла зрозуміти, що між ними сталося. Подруга казала, що довгий час закохана в якогось хлопця, але він зараз має дівчину, тож подумала, що це Саша або Марк, а Назар, наскільки мені відомо, вільний. Поки ми танцювали, я помічала, що Ася теж постійно кидає погляди на нього. Боже, як це все заплутано!

 Коли почалась повільна пісня і зібрались пари, ми вирішили піти щось випити. Ми прийшли на кухню, де було дуже багато всякої випивки: пиво, вино, горілка, коктейлі. Ася одразу ж взялась попивати свій «Космополітен». Я не дуже люблю коктейлі чи міцний алкоголь, тому вирішила взяти собі журавлиний пунш. 
— Відійду на хвилинку, —  я кивнула й Ася пішла до якоїсь дівчини та обійняла її. 
— Пунш? Непоганий вибір. Не розумію, як можна пити ці коктейлі? — заговорив до мене симпатичний хлопець. У нього було світло-русяве волосся та зелені очі. Він трохи вищий за мене, але, напевно, такого ж віку. Що ж, не буду приховувати, він дуже красивий.
— Я теж не розумію. 
— Я Діма, — привітався хлопець і зробив ковток свого темного пива. 
— А я Ніка.
— Я знаю. 
— Але звідки ти можеш знати? — я здивувалась, а він лише усміхнувся.
— Я з паралельного класу. І ти єдина новенька нашого віку. Тож всі знають про тебе, а ще ... — Діма трохи опустив голову вниз і пильно подивився на мене, — таку красуню важко не помітити. 
Я відчула, як мої щоки запалали, а усмішка повільно розтягнулась на моєму обличчі.
— Ну ти перебільшуєш, але все одно дякую.
— Як тобі тут? 
— Поки все нормально, — я вирішила не уточнювати про своє "прекрасне життя" у тітки та в новій школі.
— Ну, дивлячись на твій вираз обличчя, то не все так класно, — я кивнула і коли повернула голову, то побачила, що за нами спостерігає Марк. Ми зустрілись поглядами, і він похитав головою. Марк налив у стакан воду і підійшов до нас.
— Діма, здоров, що ти тут робиш? 
— І тобі привіт. Це не твоя справа, що я тут роблю.
— О, тобі, напевно, було мало минулого разу, — я побачила в очах Марка нотки попередження. 
— Хочеш, то можемо повторити. Я зараз трохи в кращій формі.
Діма підійшов трохи ближче до Марка. Вони дивились один на одного, як два вовки готові в будь-який момент напасти. Я вирішила врятувати цю ситуацію, і стала між ними.
— Слухайте хлопці, не знаю, що було між вами раніше, але зараз не час і, тим більше, не місце. Прошу, перестаньте. 
— Ніко, не лізь, будь ласка, — сказав мені Марк.
Та як він взагалі сміє? Хто він такий? 
— Значить так, Марку, ми собі дуже добре розмовляли, поки ти не прийшов. Тож, пане, будьте ласкаві, поверніться до своїх друзів і своєї вельмишановної дівчини. Надіюсь, що ти зрозумів, — зі злістю промовила я. 
Він швидко повернув голову до мене, і наші носи ледь не доторкнулись. Тільки тоді я зрозуміла, як близько ми стояли один до одного. 
— Отже, ти кидаєш мені виклик, — заговорив Марк. Я відчула його м'ятне дихання на своїй щоці. Він нахилився ближче і прошепотів мені на вухо, — ти граєш з вогнем. Я приймаю твій виклик. Війна, так війна, але знай, ти ПРОГРАЄШ! 
Марк ще раз глянув на мене і на Діму, розвернувся і пішов. Боже, що я зробила? Навіщо я це сказала? Яка ж я дурепа! Тут раптом підбігла Ася, а я вже й забула про неї. Вона була дуже зла, а також заплакана. 
— Асю, що таке? Ти що, плачеш?
— Ми їдемо додому!
— Що сталося? — Ася взяла мене за руку і потягнула до виходу.
— Асю, будь ласка, розкажи мені.