Завжди так не буде

Сьогодні рівно два місяці після трагедії, яка повністю змінила моє життя. Мені шістнадцять, завтра я йду в нову школу, у випускний клас і… Я — сирота. Напевно, ніколи б не могла подумати, що зі мною таке станеться, що я буду одна на цьому світі. Достатньо одного невірного повороту, одного удару, щоб я повністю змінилась: майже не усміхалась, забула, що таке музика, танці, усі друзі від мене відвернулись, хлопець кинув. Я залишилась одна — байдуже.

Я сиджу в себе в кімнаті, пофарбованій в мамин улюблений колір — лавандовий. Згадавши, про батьків у мене очі одразу наповнились слізьми... Я ще досі не можу повірити, що вони загинули в автокатастрофі.
— Досить ревіти, — від моїх роздумів мене відірвав голос моєї тітки Елі.
— Я не плачу!
— Ну-ну, я бачу. Швидко збирай свої речі й спускайся на вулицю. Ми не збираємось пів дня тут стирчати, щоб ти собі висиджувалась.
З цими словами вона пішла, сильно гримаючи дверима і бурмочучи собі щось під ніс. Я намагаюся заспокоїтись і швидко скидую всі речі зі своєї шафи, тумбочки, комоду, кидаю останній погляд на свою кімнату і закриваю двері у своє минуле. Спустившись на вулицю, я швидко йду до машини дядька Міші — чоловіка тітки Елі. У нас з ними не було ніколи теплих стосунків, їхню доньку я бачила лише один раз та й уже навіть забула, як її звати. Моя мама з тіткою були посварені ще до мого народження. Я ніколи не питала маму про це, а вона мені й не розказувала. Після смерті батьків тітка Еля була єдиною, хто міг стати моїм опікуном, і я маю бути їй вдячна, адже якби вона відмовилась, я була б у дитячому будинку. 
— Чого ти там стоїш? — я навіть не помітила, як зупинилась перед будинком. — Сідай уже, нам ще 4 години їхати.
— Уже біжу!
Я швидко добігаю та сідаю в машину. 
— Нарешті, я вже думала, ти не вилізеш з того будинку, — почала нарікати тітка. — Ось будеш жити в нас навчишся і манерам, і вихованню, і пунктуальності. Ти страшна егоїстка. Ми тут уже годину сидимо, щоб ти зібрала свої речі, а ти навіть совісті не маєш...
Я не можу більше слухати ці звинувачення, тому витягую з рюкзака навушники і вмикаю свою улюблену пісню. 
Усю дорогу я була у своїх роздумах і навіть не помітила, як ми зупинились перед величезним будинком. Невже це їх дім? Ми, звичайно, теж не були бідні, але і близько не настільки багаті. 
— Вилазь! — кричить мені тітка Еля.
Я виходжу з машини й оглядаю всю територію: це величезний будинок у сучасному стилі з красивою терасою, зеленим газоном і басейном на задньому дворі. Ми заходимо в дім, і від здивування у мене відкривається рот. Тут просто найбільша вітальня, яку я коли-небудь бачила, одразу біля неї кухня, з якої лунає шум, а також довгий коридор. Ми підіймаємось по сходах на другий поверх і йдемо дуже довго прямо, минаючи багато спалень. Нарешті ми зупинились біля однієї з дверей, і тітка відкрила її. Я зайшла в середину і мої очі наповнились слізьми — вона була жовта. Просто ненавиджу цей колір. Я б так хотіла, щоб вона була лавандова. 
— Що таке? Щось не подобається? Тут твої примхи ніхто терпіти не буде.
— Вибачте, я просто дещо згадала. Мені все подобається, колір дуже гарний.
— Ну добре, ти поки влаштовуйся, а через годину чекаємо тебе внизу на вечерю. Не запізнюйся!
— Добре.
Я швидко оглянула кімнату. Вона була дещо подібна на мою, тільки цей бридкий жовтий. Біля однієї з стін стояла біла шафа, збоку ліжка невеличка тумбочка, а біля дверей туалетний столик з дзеркалом. Я швидко розклала свій одяг в шафу, піжаму і білизну — у тумбочку, а косметику — на туалетний столик. Мою увагу привернув шум за вікном. Я підійшла до вікна і побачила компанію трьох хлопців десь мого віку. Один був симпатичний блондин у білій футболці та синіх джинсах. Він дуже схожий на мого колишнього хлопця Макса, який кинув мене минулого тижня. Ще один був з кучерявим чорним волоссям у синій майці та чорних джинсах. З-під майки можна побачити його загорілу шкіру. А ось третій одягнутий в усе повністю чорне. Він виглядав привабливо зі своїм темним волоссям і високим зростом, але зовсім не в моєму стилі. Через деякий час два хлопці сіли в машину і кудись поїхали, а ось третій розвернувся і пішов у сторону будинку. Тепер я зрозуміла: він мій сусід, а до того ж його спальня розташована прямо навпроти моєї. Спостерігаючи, з вікна я не помітила, як пройшла година. Тому швидко спустилась вниз на вечерю. Усі вже сиділи за великим дерев'яним столом. Виявляється в мене є не лише сестра, але і менший братик.
— Привіт! Мене звати Даня і мені дев'ять. 
Він мені одразу сподобався такий миленький і гарненький. 
— Привіт! Я Ніка і мені шістнадцять.
— Соня, привітайся з нашою гостею, — сказав дядько Міша. Отже, я у них гість. Навіть не член сім'ї. Хм, цікаво.
—  Привіт, я Соня, — зовсім непривітно сказала дівчина. Вона була надзвичайно гарна. Довге рівне каштанове волосся спадало вниз. Карі очі були такими великими і дуже пасували під її обличчя у формі сердечка. А ще повні рожеві губи робили її лице просто неймовірним. Я і близько так не виглядала. У мене було довге світле волосся, яке дуже часто крутилося і спадало незначними хвильками. Блакитні очі здавалися занадто яскравими, а губи не такі повні. Хоча мені завжди казали,що я симпатична, дивлячись на Соню, мені здалось,що я сіра мишка.

Оскільки ніхто не сказав мені де сісти, я вибрала місце біля Дані, навпроти Соні. Усі почали в тиші вечеряти пастою із салатом. На столі було надто багато всього, а прислуги ще доносили. Лише тоді я зрозуміла наскільки вони багаті. Цікаво, чому ж ми тоді не спілкувались? Закінчивши вечеряти, усі встали та розійшлись по своїх кімнатах. Не так я уявляла нашу зустріч і наше сімейне життя. Можу з впевненістю сказати, що тітка мене не любить, Соня взагалі не сприймає, а дядько удає, що мене нема. Ну, ласкаво просимо в пекло, Ніка!

 Я сиділа у своїй кімнаті, переглядаючи фотографії на ноутбуці. Перед цим уже встигла прийняти душ, а також переодягнутися у свою улюблену піжаму з кактусами. Я так зрозуміла, що ванна кімната повністю у моєму розпорядженні, Різко почувся стукіт у двері і зайшла тітка.
— У тебе завтра перший день у школі. Підготуйся, як слід. Ця школа вищого класу. Зранку водій вас з Сонею відвезе, бо ви тепер в одному класі. 
— Добре, я зрозуміла.
Вона вже майже дійшла до дверей, коли різко розвернулась і сказала:
— Твоя мама завжди була дуже щаслива. Хвалилась, як вона прекрасно живе. Вона забрала в мене те, що належало мені. Я їй сказала: "Завжди так не буде, колись щось станеться і ти будеш нещасна". Але, як бачиш, нещасна знову я. А знаєш чому? Бо ти з'явилась у моєму житті. Вона пішла, а лишила мені тебе. Цікаво, навіщо ти мені здалася? Тому, якщо хочеш нормально тут жити, поводься відповідно. Ти зрозуміла?
— Зрозуміла, — я була настільки шокована, що навіть не змогла нічого спитати, просто хитнула головою.