Розділ 10.

Минуло три дні…

Сиджу на своєму робочому місці, неквапливо п'ю каву і дивлюся у вікно, по якому невпинно тарабанять краплі дощу. В приймальні мертва тиша. Спокій, якого я так сильно хотіла, тільки, отримавши його, чомусь, стала почуватися некомфортно. Яровий разом зі Смоляром ще в понеділок полетіли у відрядження, а мені померти хочеться від нудьги. 

Після того поцілунку з босом, ми більше не розмовляли. Я швидко втекла додому адже навіть самій собі не змогла зізнатися в тому, що насправді відчула до Ярового. Я і зараз не знаю, що відчуваю. Коли його немає мені…незвично… Так. Мабуть, я настільки звикла до його завжди похмурого вигляду, сухого тону та різких наказів, що коли цього всього немає, мені здається, наче чогось не вистачає. 

Божевільна… 

Замість того, щоб радіти і насолоджуватися спокоєм від відсутності об'єкта напруги, я починаю за ним сумувати? О, ні… Точно, ні. Ще тільки цього не вистачало!

Відставляю гірку каву на стійку і підводжуся з місця обтягуючи свою спідницю. До обіду ще двадцять хвилин, але сьогодні я можу дозволити собі піти раніше, і, нарешті позбавитися набридливих думок про свого боса, який почав займати надто багато місця в моїй голові.

Спустившись на перший поверх я займаю вільний столик у кафе і роблю замовлення. За декілька хвилин всі вільні місця заповнюються голодними працівниками і стає шумно. До мене підсідає Марина, що працює в бухгалтерії і переповідає останні плітки офісного життя. Не те, щоб я з нею була надто близькою, але розмову підтримую, уважно слухаю, іноді посміхаюся і киваю, хоча від нав'язливих думок не рятують навіть захопливі плітки Марини про її помічницю, яка вже втретє виходить заміж.

— Щастить же деяким, — з сумом зітхає жінка заїдаючи своє розчарування вже другою порцією картоплі фрі. Я теж сьогодні обідаю шкідливою їжею — бургером і колою, повністю наплювавши на зайві калорії. 

— А тобі, Віко, як працюється поруч з Яровим? — запитує Марина плавно змінюючи тему розмови перемикаючись на мене. Якщо чесно, на її запитання важко відповісти щось слушне. 

— Нормально, — киваю коротко, бо вдаватися в подробиці наших напружених стосунків з босом не збираюся. Марину, схоже не зовсім влаштовує моя відповідь. Жінка невдоволено морщиться, а тоді все ж не стримує свою цікавість, яка виливається у наступні слова:

— Не віриться, що ти вже рік працюєш помічницею Ярового… Попередня дівчина протрималась цілих п'ять місяців, аж поки не зробила спроби потрапити в його ліжко. Кажуть, саме через це він її і звільнив. Цікаво, в чому твій секрет? 

Слова Марина викликають на моєму обличчі подив, який миттєво змінюється на дещо різкий та холодний тон.

— Мабуть, секрет в тому, що я не намагаюся потрапити в його ліжко. Мене цілком влаштовують робочі стосунки, — натягнуто посміхаюся і відчуваю, що вже наїлася. Хочеться встати і просто піти, але збоку це буде виглядати, наче слова Марини мене зачепили тому я вирішую перебороти себе і почекати до завершення обідньої перерви. Звільнив, бо намагалася залізти в його ліжко? Мені слабо віриться в цю маячню, бо останні події мого життя доводять абсолютно протилежне. Просто мовчати і сидіти у власних роздумах в компанії Марини не виходить, адже мені сьогодні дісталася компанія дуже допитливої жінки, яка хоче знати все.

— Цікаво, чи в нашого боса зараз хтось є? Ти там найближча до його кабінету, може, випадково щось чула чи бачила? — трохи нахилившись до столу Марина знову починає ставити свої запитання, відповідей на які я не маю. 

— Навіть не знаю, — хитаю головою намагаючись пригадати хоча б щось цікаве, але не можу. Донедавна я взагалі вважала Ярового роботом, який не здатний відчувати щось іще крім зневаги та зухвальства, а зараз мої думки дещо змінилися. Хоча, Марині про це знати зовсім не обов'язково…

— Здається, я не бачила поруч з ним жодних жінок. Швидше за все, він тримає своє особисте життя в секреті, — знизую плечима, бо іншого варіанту в мене немає. Яровий настільки закритий від усіх, що я навіть не знаю, з якого боку до нього підступити, щоб дізнатися хоча б щось.

— А, може, після минулого трагічного досвіду, він просто не хоче жодних стосунків? — несподівано озвучує свою версію жінка, від якої в мене миттєво округлюються очі і частішає пульс. Про що це вона? 

— Якого це, трагічного досвіду? — з острахом ковтаю і більше не можу приховати свого шоку перемішаного із неабияким здивуванням.  Невже ця жінка знає більше, ніж я? 

— Ну, ти що, Віко? Не чула? — дивується Марина поки я негативно хитаю головою. 

— Про що я повинна була чути? 

— Про те, — нахиляється ближче і продовжує тихіше, — як декілька років тому, його наречена,  якраз напередодні їхнього весілля викинулась з вікна. 

— Що? — у венах моментально згущується кров, а серце з гуркотом вдаряється об ребра вибиваючи із легень залишки кисню.

— Я теж була в шоці, коли дізналася. Спочатку навіть не повірила, але Ніна Олегівна, ну, та жінка, на місце якої я прийшла перед її виходом на пенсію, сама розповідала, що була на похоронах цієї дівчини. Така трагедія. Вона, здається, добре знала батьків нашого боса… Хороша була жінка, царство їй небесне, — Марина продовжує щось розповідати, але я, здається, більше її не слухаю.

Від почутого в мене реально зникає здатність розмовляти і частково тьмяніє свідомість. Декілька секунд я ошелешено дивлюся на Марину і намагаюся перетравити щойно почуте адже про таке я навіть подумати не могла. Виявляється, я не настільки емоційно стійка, щоб приховати спантеличення.