Розділ 9.

Відмикаю замок ключем, і, видихнувши з полегшенням заходжу в квартиру намагаючись непомітно для бабусі прослизнути в свою кімнату.

— Віко, це ти? — завмираю на місці, коли чую повільні кроки бабусі, яка за декілька секунд з'являється в передпокої. 

— Я, ба, — повертаюся до неї обличчям і нервово поправляю волосся переймаючись, щоб вона випадково нічого не помітила.

— Тебе знову підвозив Давид? — запитально підводить брови вгору, а мене, наче окропом ошпарює. Мабуть, вона все бачила через вікно, яке виходить у двір… Саме тому на її обличчі здивування, а в очах купа запитань. 

— Так, він, — зізнаюся, бо вигадувати чергову казку немає сенсу. Вона бачила...

— Ти була з ним? Віко, що в тебе з цим чоловіком? Він тобі подобається? — запитує цілком серйозно окидаючи мене прискіпливим поглядом, від якого мені хочеться провалитися крізь землю. 

Подобається? Та я терпіти його не можу, але чомусь, постійно про нього думаю. 

Ох, якби ж я знала, що відповісти… 

— Я не знаю, ба… Все дуже складно і заплутано, — опускаю очі, бо мені стає соромно за свою поведінку, за необдумані вчинки і брехню, яка щойно відкрилася. Бабуся, хоч і старенька, але не дурна. Одразу зрозуміла, що я була з Яровим однак, вона більше ніяк не стала коментувати мої слова. Лише запитала:

— А з Богданом, що буде?

— Мені байдуже. Ми вже два тижні, як не спілкуємось, — вирішую сказати правду.

— Через нього? 

— Ярового? — перепитую піднімаючи погляд на бабусю, яка на відміну від мене вміє зберігати спокій. — Ні, ба, — хитаю головою. — Через його зраду.

— Ох, Віко, — сумно зітхає і робить крок до мене обіймаючи. Закутуюсь в рідні обійми і прикриваю очі, щоб не заплакати...

— Ти в мене сильна дівчинка. Навіть не думай страждати через зрадника, чула? 

— А я і не страждаю, бабусю, — кажу розуміючи, що це правда. Перші декілька днів мені було неприємно і боляче. Я чекала на його вибачення, чи хоча б, дзвінок, але Богдан не поспішав вибачатися. А потім… мені стало байдуже… Різко… В той самий вечір, коли Яровий мене поцілував. Господи…

— Йди переодягайся і будемо обідати. Я запекла курочку і зробила картопляне п'юре, як ти любиш, — примирливо промовляє бабуся, більше ні про що не запитуючи. Я вдячна їй за це. 

— Дякую, ба. Ти в мене найкраща, — посміхаюся і цілую стареньку в щоку щиро радіючи, що вона мене підтримала. 

***

Після смачного та ситного обіду я вирішила розвантажити голову від важких думок і зайнятися прибиранням, що робила кожну суботу. Приписи лікаря відпочивати, нахабно порушувала, бо почувала себе набагато краще. Голова, майже, не боліла, а смачнюща домашня їжа приготовлена бабусею з  любов'ю стала кращими ліками від недуги. 

День промайнув в домашніх клопотах, а ввечері, щоб не сидіти в чотирьох стінах і не колупатися в голові я пішла в парк. Колись, по вечорах, коли я навчалася в університеті,  я часто бігала тут перед сном. Сьогодні ж просто вирішила неквапом прогулятися поміж високих зелених дерев, щоб подихати вечірньою прохолодою. 

Все ж, повністю позбутися від думок не вдалося. Мене хвилювала поведінка Ярового. Його несподівана турбота бентежила, але водночас мені було приємно. А ще, він казав, що зателефонує ввечері. Я не уточнювала навіщо, але чомусь не припиняла чекати обіцяного дзвінка. Час від часу перевіряла телефон на наявність пропущених дзвінків, але Яровий так і не зателефонував.

Дурна ти, Віко… Знаєш же, що не варто плекати ілюзій щодо боса, але все одно продовжуєш про нього думати… Знаєш, що не варто зближуватись з ним, але досі думаєш про той клятий поцілунок, який пекучою отрутою проникнув у кров і доторкнувся до краю серця…

Чорт!

Ховаю телефон в задню кишеню джинсових шортів  і злюсь сама на себе. Надворі стає прохолодно, тому я вирішую закінчити свою прогулянку і повернутися додому поки не стемніло остаточно. Не те, щоб я боялася темряви, але вдома на мене чекає бабуся і вона точно буде хвилюватися, якщо я раптом затримаюсь. Сьогодні і так день був насиченим на події. 

Пришвидшую ходу, і, переконавшись, що поблизу немає автомобілів перебігаю через дорогу звертаючи на свою вулицю. Пройшовши ще декілька метрів я повертаю у свій двір, роблю декілька кроків і різко сповільнюю ходу, мало не задихаючись від несподіванки. На стоянці — автомобіль Ярового, а сам власник автівки стоїть поруч, спершись на капот, і, підвівши голову вгору дивиться в напрямку наших з бабусею вікон. 

Всередині мене все стискається до розміру пружини, а серце так гучно починає гуркотіти в грудях, що дихання спирає. 

Отже, не зателефонував, але приїхав… Це несподівано і… дивно… Він не попереджав про свій візит, але я точно впевнена, що під багатоповерхівкою бос через мене.

Вдихаю на повні груди повітря і поволі починаю наближатися до нього. Хвилювання, що сковує кожен мій рух лише наростає, а відстань між мною і Яровим помітно скорочується.

— Добрий вечір, Давиде Олександровичу, — мій голос миттєво відриває Ярового від вікна, і, вся його увага одразу перемикається на мене. Мабуть, він не сподівався, що я підкрадуся зі спини. Розгубився, але всього лише на мить.