Розділ 8.

***

Роззираюся довкола і зауважую, що я в одномісній палаті підвищеного комфорту. Біля дверей розміщений невеликий диванчик і стіл, на стіні плазма, в куті шафа, а біля мого ліжка тумба. Цікаво, це Яровий потурбувався про мій комфорт? Я чудово знаю, як виглядають звичайні палати, тому ці апартаменти, в яких я опинилася, одразу справляють враження. 

Однак, мене турбує те, що я не пам'ятаю, як тут опинилася. Хто мене сюди привіз? Невже Яровий? Якщо так, тоді де він зараз? Як він взагалі потрапив до ванної, двері якої я точно зачиняла на защібку? Невже, він виламав двері? Що сталося? Як не намагаюся, але не можу цього згадати.

Не знаю, скільки часу проходить, коли до мене в палату заходить медсестра — молода, світловолоса жінка років тридцяти. Дивиться на мене співчутливим поглядом, а тоді запитує:

— Ви пам'ятаєте, що з вами трапилось?

— Так, — згідно киваю прочищаючи горло. — Я впала у ванній. Але не пам'ятаю, як опинилися в лікарні.

— Вас привіз чоловік, — відповідає жінка. — Сказав, що ви працюєте разом. Я зараз викличу лікаря і він вам все пояснить, — медсестра розвертається і починає крокувати до виходу.

— Зачекайте, — гукаю, і, вона зупиняється. — А де зараз той чоловік? — здогадуюсь, що це був Яровий, але мені цікаво куди він зник.

— Той чоловік відмовився від госпіталізації. Зараз я викличу лікаря, одну хвилинку, — жінка розвертається і все ж виходить з палати залишаючи мене наодинці з купою запитань, на які я не знаходжу відповідей. 

Що означає "відмовився від госпіталізації"? Що сталося врешті-решт? Може, вона щось переплутала? А, може, мене привіз хтось інший? Тільки, хто?

На щастя, за декілька хвилин в палату заходить лікар — чоловік середніх років, в блакитному халаті, і з невеликою залисиною на голові. Оглядає мене прискіпливим поглядом, а тоді запитує:

— Як ви себе почуваєте, Вікторіє?

— В області потилиці відчувається тупий біль, але в загальному нормально. 

— Ви пам'ятаєте, що з вами сталося? — ставить те ж запитання, що й медсестра кілька хвилин тому.

— Так, — ствердно киваю. — Я впала у ванній. Посковзнулася, коли виходила з душової кабіни. Лікарю, що зі мною? — запитую, тому що його занепокоєний вигляд мене лякає.

— Невелика гематома на потилиці, ймовірно від удару. Вам зробили комп'ютерну томографію, але на щастя жодних відхилень в роботі головного мозку не виявлено. Однак, мене турбує дещо інше.

— Що? — запитую напружуючись.

— Ви точно посковзнулися, чи, може, вам допомогли? 

— В якому сенсі? — не одразу розумію, до чого він хилить, але коли до мене доходить суть його слів, я різко заперечую. 

— Якщо ви натякаєте, що мене хтось штовхнув, то ні. Я чітко пам'ятаю, що впала сама. Єдине чого я не можу згадати, як сюди потрапила.

— Вас привіз чоловік, Давид Яровий, здається, — промовляє лікар після невеликої паузи. — Ви знаєте його?

— Так, — киваю. — Це мій бос. Медсестра сказала, що він відмовився від госпіталізації. Що трапилось? Я нічого не пам'ятаю, — хитаю головою відчуваючи, що біль в потилиці лише посилюється.

— Не хвилюйтесь. Ви деякий час були без свідомості, а з вашим начальником все гаразд. Мабуть, перехвилювався, от і серце прихопило. Нічого критичного. 

— Серце? — щиро дивуюся. Ми точно про одного ж і того самого чоловіка розмовляємо? Для того, щоб прихопило серце, потрібно його, як мінімум мати. 

—  Так. Йому надали необхідну медичну допомогу, після чого він поїхав додому. 

Відповідь лікаря занурює мене в легкий шок. Яку допомогу? Мені чомусь слабо в це віриться… Невже Яровий дійсно за мене хвилювався?  Зрештою, це ж він привіз мене до лікарні, отже не все так погано…

— А мене коли відпустять? — занепокоєно запитую, згадуючи про бабусю, яка нічого не знає. Не хочу її хвилювати, але якщо я завтра не потраплю додому, вона точно щось запідозрить. 

— Сьогодні будемо спостерігати за вами, а завтра, якщо не буде скарг, зможете йти додому. 

— Дякую, — полегшено видихаю і подумки дякую Богу, що все обійшлося. Наступного разу буду обережнішою. Хоча, я вже не впевнена, що буде наступний раз… 

****

Розплющую очі, а навколо все занурене в цілковиту темряву. Кімнату заповнила тиша, розвінчена повільним цоканням годинника. Не розумію, де я знаходжуся, але точно знаю, що це не моя квартира… Намацую руками ковдру і тягну її під саму шию, повертаюся на бік і знову заплющую очі сподіваючись провалитися у міцний сон. 

Здригаюся, коли теплі долоні обіймають мене зі спини пригортаючи до гарячого тіла… Спиною розбігаються мурашки, а в грудях приємно поколює від ніжних дотиків чужих рук. Я не чиню опору… Прислухаюся до своїх внутрішніх відчуттів, вловлюю аромат знайомого, надзвичайно приємного гелю для душу, і, мало не розчиняюся від насолоди. Мені затишно в його міцних і надійних руках, мені добре, як ніколи до цього раніше і зовсім не хочеться прокидатися…

Розплющую очі і мружуся від яскравого сонячного проміння, що блукає по моєму обличчі. Я все ще в лікарняній палаті, отже, ті теплі долоні були лишень приємним сновидінням, яке швидко закінчилось. Розчаровано зітхаю, роблю спробу підвестися і несподівано зауважую, що в палаті я не сама.