Розділ 7.

По дорозі до його дому я більше не наважуюсь щось говорити, бо і так достатньо сказала. Втискаюся в пасажирське сидіння і відводжу погляд до вікна міркуючи над тим, як мине сьогоднішня ніч. Чомусь, він думки, що я спатиму з Яровим в одному ліжку, тіло кидає в жар, а серце починає прискорено гуркотіти в грудях. 

Господи, це ж треба було таке ляпнути! Голяка я сплю! Якби не так. Просто, Яровий в той момент здався мені таким зухвалим, що мені захотілося трохи знизити рівень його самовпевненості… Здається, мені це вдалося, але всього лише на мить. Зараз же мені б дуже хотілося відмотати час назад і виправити цей незручний момент.

Трохи повертаю голову вбік і крадькома поглядаю на зосередженого Ярового, якого поглинули власні роздуми. От би зазирнути в його голову і зрозуміти, про що він думає, зрозуміти, який він справжній, а не ось це, що він звик показувати всім. 

З одного боку, я все ще не забула, що він зробив і не позбулася ідеї досягти справедливості, а з іншого — за ці декілька днів я побачила Ярового з різних ракурсів. В його очах є місце не лише для холоду та суворості, здається, я бачила в них відблиск співчуття та краплю людяності… Хоча, як виявилось, я теж можу помилятися.

Яровий залишає автомобіль на підземному паркінгу, а тоді ми ліфтом піднімаємося на потрібний поверх. В закритому просторі ще гостріше відчувається його присутність і згущеність повітря між нами. Кожен посилено над чимось міркує, але жоден з нас не поспішає озвучувати свої думки. Я звісно, нервую перед невідомістю, яка на мене чекає, а він… Дивиться. Поглядом темним наскрізь пропікає, і, я відчуваю, як в мене миттєво пересихає в горлі. Дивна реакція на чоловіка, якого я ненавиджу… 

Стулка ліфта відчиняється і мені одразу стає легше дихати. Яровий виходить першим, відчиняє двері своєї квартири і чекає, поки я першою переступлю її поріг. 

— Передумала? — скептично вигинає одну брову, помічаючи моє секундне вагання. 

— Ні, — відповідаю різко і впевнено проходжу всередину чудово розуміючи, що дороги назад вже не буде. Здається, мені починає подобатися ця гра. Мабуть, я божевільна.

— Цікаво, що ти сказала Антоніні Дмитрівні? — запитує Яровий і стягує з себе піджак кидаючи його на диван. Повільними кроками він виходить з вітальні, а за кілька секунд повертається з пляшкою якогось алкоголю і двома прозорими склянками. 

— Сказала, що залишуся в Богдана, — скептично дивлюся на те, як Яровий наливає алкоголь, і завмирає, коли чує ім'я мого колишнього. Плеснувши на дно склянок трохи світло-бурштинової рідини, він простягає одну мені, а з іншої сам робить ковток і навіть не кривиться. 

— Отже, збрехала? Навіщо? — декілька секунд розмірковую, а потім все ж приймаю трунок з руки ворога, але пити не поспішаю. 

— Боюся, в бабусі не таке сильне серце, щоб витримати правду. До того ж, вона думає, що ми з Богданом досі разом.

— Він не гідний тебе, — різко промовляє Яровий, чим добряче спантеличує.

— А хто гідний? Ви? — не витримую напруги і все ж пригублюю склянку з алкоголем. Роблю невеликий ковток і відчуваю, як починають палати мої нутрощі. Ледве стримуюсь, щоб не розкашлятись від гидоти, що обпікає горло. Не розумію, як Яровий може пити цю пекучу отруту. 

— Якби поруч зі мною була така жінка, як ти, я б не водив по ресторанах іншу, — говорить, швидше алкоголь в його організмі, ніж він. В мене знову пересихає в горлі і я різким махом осушую склянку більше не взмозі стримати кашель. 

Що він сказав? Як мені реагувати на його слова? Здається, цього разу він вирішив спантеличити мене і зрівняв рахунок. Один один, Віко… Він тебе зробив…

— Давиде Олександровичу, до чого ці лестощі, — відставляю склянку на округлий журнальний столик, а сама віддаляюся від Ярового на безпечну відстань.  — Ви чудово знаєте, як на вас реагує жіноча половина офісу. Для чого вам я? — наважуюся поставити запитання, яке хвилює мене найбільше. — Що в мені особливого? — впиваюся поглядом в грозові очі, які в цей момент мене спопеляють.

— Ти єдина, хто здатна терпіти мій нестерпний характер, — байдуже знизує плечима і пронизує потемнілим поглядом додаючи, — а ще, ти найдовше протрималася в моїх помічницях і навіть не намагалася пробратися в моє ліжко, — Яровий, повільно, крок за кроком починає скорочувати відстань між нами, а я, наче в транс впадаю. Дивлюся в темні очі, які блищать хижим блиском і не можу зрушити з місця. 

— Тебе хочеться розгадувати, Віко, а ще… поцілувати, — підходить занадто близько, проводить тильною стороною долоні по обличчі, і, легенько стискає моє підборіддя, а тоді починає нахилятися, щоб втілити своє бажання в реальність, але я вчасно роблю крок назад. Не можна піддаватися… Жодних поцілунків…

— Не треба цього, — виставляю руки вперед намагаючись зберігати дистанцію, а серце так гучно вдаряється об ребра, що дихання не вистачає. Я чудово пам'ятаю наш перший поцілунок, і, ті відчуття, в які занурив мене Яровий більше були схожі на жагу, на дике бажання, ніж на ненависть. Той поцілунок був помилкою, тому я не хочу зробити ще одну.

Яровий більше не намагається наблизитись, мовчки пропалює темним від люті поглядом, а тоді відходить до столика і наливає собі ще алкоголю. Квартирою розноситься гучний дзвінок в двері і я одразу переводжу розгублений погляд на боса. 

Він чекає гостей? Хто це може бути?