Розділ 6.

Звісно, я могла б відмовитися від допомоги боса, але тверезий розум все ж таки наполіг погодитися і, за декілька хвилин ми вже сиділи в його авто. Серце вистукувало тривожний ритм, а я, час від часу, поглядала на екран телефону в очікуванні того, що бабуся побачить пропущений виклик і зателефонує.

Лише Яровий залишався таким же спокійним та відстороненим. Зосереджено вів автомобіль і запитав лише адресу, куди треба їхати. За всю дорогу до мого дому він більше не зронив жодного слова. 

— Дякую, Давиде Олександровичу, — промовляю, коли автомобіль повертає у двір, а сама тим часом знаходжу очима вікна квартири зауважуючи, що в одному із них, горить світло. Як тільки мій бос глушить двигун, я одразу смикаю за ручку, і, швидко покидаю салон зовсім не очікуючи, що Яровий вийде слідом за мною.

— Хочу переконатися, чи з твоєю бабусею все добре, і, чи не потрібна допомога, — коментує німе запитання, що миттєво спалахує в моїх очах. Якщо чесно, запрошувати Ярового в свій дім я не планувала.

— Не треба. Ви і так допомогли, — намагаюся його спровадити, але чоловіку, здається, плювати на мої слова. Він вже все вирішив.

Я підходжу до свого під'їзду, прикладаю магнітний ключ і штовхаю двері проходячи всередину. Яровий також йде слідом за мною, продовжуючи напружувати своєю присутністю. Мене гризуть сумніви, щодо того, що його дійсно хвилює стан моєї бабусі. Швидше за все він просто хоче перевірити, чи я йому не збрехала, але в цей момент мені дійсно байдуже на те, що він про мене подумає. 

Вставляю в замкову щілину ключ, повертаю на два оберти і поспіхом заходжу в квартиру прислухаючись до звуків телевізора, який без сумніву увімкнений. 

Роблю ще декілька кроків і опиняюся в кімнаті, застаючи бабусю на її незмінному місці — в кріслі. Обережно забираю з руки пульт, вимикаю телевізор і полегшено видихаю, не одразу помітивши Ярового, який застиг у дверях. 

— Давиде Олександровичу, все добре. Бабуся заснула, — промовляю прислухаючись до її шумного сопіння, і нарешті заспокоююсь. З нею все гаразд і зараз це найголовніше. Навіть, якщо я тепер безробітна. До біса, все…

Гучно зітхаю і вирішую її не будити, але як тільки роблю декілька кроків до дверей, бабуся прокидається:

— Хто тут? — підхоплюється з місця поспіхом одягаючи окуляри. 

— Це я, ба. 

— Ти не одна? — дивується кидаючи зацікавлений погляд на Ярового, а тоді переводить його на мене. 

— Це Давид Олександрович, мій бос, — пояснюю і одразу ловлю здивування в очах бабці. — Він мене підвіз, але зараз він дуже поспішає.

— А я, Антоніна Дмитрівна, — все ж таки підводиться бабуся не припиняючи прискіпливо розглядати мого боса, який мабуть, не зрозумів прозорого натяку. Але от бабця все зрозуміла і її цікавість від цього лише зросла. 

— Дуже приємно з вами познайомитися. І я не поспішаю, Вікторіє, — переводить темний погляд на мене змушуючи знітитись. — Залюбки випив би чашечку чаю. Антоніно Дмитрівно, ваша внучка чомусь мене недолюблює і намагається якнайшвидше спровадити, — промовляє цей нелюд вганяючи мене у товстезний шар червоної фарби. Якщо чесно, я не очікувала, що він може таке сказати… І чому це недолюблюю? Я ненавиджу його! А зараз це почуття лише підсилюється!

— Ну що ви, Давиде, — примирливо промовляє бабуся. — Віка просто дуже закрита і їй важко висловлювати свої почуття. Ви проходьте зі мною на кухню. Зараз все буде: чай і до чаю… До речі, як ви відноситесь до вареників з чорницею? Віка їх обожнює… — під безкінечне торохтіння бабуся швидко спроваджує Ярового на кухню, а я мало не захлинаюся від обурення, і ситуації, що склалася. 

Що відбувається? Чому б йому просто не поїхати додому? Навіщо цей чай і частування? Мене погнівати, чи в нього на це якась інша причина?

Сопу, як паровоз і не знаю, що робити. А раптом, Яровий почне розпитувати про мою сім'ю і бабуся скаже щось зайве? 

О, Боже! Цього точно не повинно статися інакше… Інакше, що? Здається, він і так мене звільнив. Що мені втрачати? 

Шумно видихаю через ніздрі згущене повітря, і, зробивши глибокий вдих все ж прямую на кухню наштовхуючись на проникливий погляд Ярового, що розмістився по центрі за столом. Наче, навмисно зайняв моє місце, хоча я в принципі сідати з ним за стіл не планувала. Останнім часом, як ви вже зрозуміли, в мене все рухається об'їзними шляхами, далеко від планів. 

Поки я ніяково стовбичу в дверях, бабуся розігріває вареники і ставить дві наповнені тарілки на стіл. 

— Віко, приєднуйся до гостя. Ти теж, мабуть, не встигла повечеряти, — припрошує до столу однак, незважаючи на дикий голод, зараз я не впевнена, що зможу їсти. В присутності Ярового мені навряд вдасться проштовхнути в себе їжу. Навіть, якщо це мої улюблені вареники з чорницею.

— Дякую, ба, — кидаю на неї промовистий погляд, і, на щастя, бабуся одразу розуміє, на що я натякаю. Посміхається лагідно, непомітно мені підморгує, а тоді каже:

— Ну ти подбай про гостя, а я, мабуть, піду до себе. Пора вже пізня. Смачного, Давиде, — не забуває наостанок поглянути на мого боса і ще раз оцінити те, що бачить.

— Дякую, Антоніно Дмитрівно. Давно не їв домашньої смакоти, — улесливо посміхається, з неабияким апетитом закидаючи в себе мої вареники.