Розділ 5.

Ще ніколи мій робочий день в компанії "Фарма Груп" не був таким напруженим та нервовим, як сьогодні. Виявляється, не так вже й просто здолати ворога, якщо тобою керує невпевненість і страх. А все через моє рішення погодитися на його умови… Точніше не зовсім погодитися, а спробувати вивернути ситуацію на свою користь. Він буде гніватися, буде лютувати і навіть, можливо, звільнить мене ще сьогодні, але я по-іншому не буде…

Як і говорив раніше Смоляр, після свого повернення Яровий знову загруз у паперах, які я особисто носила йому увесь день. На обід не виходив, і, відповідно я теж сьогодні ще нічого не їла, перебиваючи голод гіркою кавою. Коли на годиннику було двадцять хвилин по сьомій, на мій телефон прийшло повідомлення, відправником якого був ... Богдан. 

Та невже? Згадав! Скільки часу минуло? Два тижні? Два тижні, чорт забирай, він не з'являвся, а тепер ось, повідомлення ідіотське надіслав! 

"Віко, нам треба поговорити. Я хочу тобі все пояснити. Чекатиму тебе біля офісу."

Соплю, як паровоз і зі злістю блокую телефон відкидаючи його подалі на стійку. Останнім часом керувати власними емоціями стає надзвичайно складно, а іноді й зовсім неможливо. 

Поговорити йому потрібно! А де ж ти був раніше? Ми ж, наче, давно розійшлися, для чого ці розмови? Що вони змінять? Мало того, що він мені зрадив, так ще й принизив перед своєю пасією в ресторані… Я ніколи не пробачу йому цього і розмовляти теж не буду. 

Чорт, я ж тільки забувати його почала сконцентрувавши свою посилену увагу на Яровому. Навіщо він знову з'явився? Навіщо написав і знову розворушив рану, яка ще й так до кінця не загоїлась? 

Ковтаю гіркоту, що підкочується до горла, а потім здригаюся і швидко ховаю вологі очі в папери, бо з кабінету виходить похмура постать Ярового. Декілька секунд він нерухомо стоїть біля стійки, і, в цей момент, я відчуваю, як починають палати мої щоки. Присягаюся, що він зараз дивиться на мене. Серце скаженіє в грудях і так голосно бухкає, наче, зараз вилетить з грудей. 

— Збирайся, Віко. Їдемо до мене, — додає безпринципно, і, я миттєво підводжу голову вгору впиваючись поглядом в його грозові очі, а там темрява. Все поглинаюча і небезпечна. Ковтаю гіркий клубок розуміючи, що все найгірше в мене ще попереду. Яровий не жартував. Він дійсно хоче…мене? Божевілля якесь. 

Набираю в легені побільше повітря і підводжуся з місця. Накидаю на плечі тонких піджак, беру сумку ховаючи в неї телефон, і, знову зиркаю на Ярового, який в цей момент не зводить з мене очей. Дивиться на мене, наче, хижак на свою здобич,а я не можу вгамувати прискорене серцебиття.

Не можу повірити, що я досі продовжую грати в його гру. Слухняно виходжу в коридор, а Яровий, наче, моя тінь, крокує поруч зі мною. Пропускає мене в ліфт, а тоді заходить слідом і натискає кнопку першого поверху. 

— Розслабся, Віко. Ти сама погодилась, і, якщо гадаєш, що твої сльози мене розчулять, то сильно помиляєшся, — промовляє різким тоном, від якого всередині мене все кригою обростає.

Який же він все таки… покидьок… Думає, що світ крутиться лише навколо нього. Витираю сирість біля очей, а тоді з впевненістю випалюю:

— Це не через вас.

— А через кого? — запитує, коли ліфт зупиняється. Якщо чесно, його питання звучить так несподівано, що я дійсно не знаю, що відповісти. Сказати, що через колишнього? Ніколи. Та й взагалі, яке йому діло?

— Це вас не стосується, — відрубую так само різко, і, опинившись на вулиці шумно вдихаю повітря наповнене вечірньою прохолодою. 

Роззираюся навколо і безпрограшно натрапляю очима на Богдана, що стовбичить біля автомобіля на стоянці. Оце так зустріч вимальовується. Навіть не знаю: хвилюватися мені чи радіти, що поруч зі мною крокує Яровий. 

— Отже, сльози через нього, — хмикає бос, миттєво відстеживши мій занепокоєний погляд. А він, виявляється, ще й спостережливий...

— Не ваша справа, — гарчу, зовсім наплювавши з ким розмовляю. В мені зараз вирує стільки різних емоцій, що я сама не знаю, як вчинити. 

Проігнорувати колишнього? Влаштувати істерику? Чи, показати, що в мене все чудово і без нього?

От тільки, як так і не встигаю прийняти правильне рішення, тому що Яровий несподівано тягне мене на себе, а за секунду я опиняюся у капкані його рук. Я навіть обуритися не встигаю, бо все відбувається миттєво. Яровий нахиляється і різко цілує мене в губи, обпалюючи гарячим подихом шкіру, і, вибиваючи з легень залишки кисню. Знаю, що мені треба відштовхнути його, зарядити гучного ляпаса і сказати, щоб більше ніколи не смів мене торкатися, але цього не відбувається. Все, що я роблю — це хапаюся за його плечі і… відповідаю. Вдихаю через поцілунок, кусаю його губи і мало не задихаюся від божевілля, яке сама ж творю в цю мить. На зло Богдану цілую свого ворога, дозволяючи йому міцно притискати мене до себе. Я знаю, що роблю найбільшу помилку в житті, а ще я знаю, як повинна виглядати помста колишньому. Сьогодні я відчуваю її на своїх вустах, насолоджуюся нею і розумію, що попри всю мою ненависть до Ярового, мені подобається з ним цілуватися…

Дідько!

Вчасно отямлююсь і різко відсторонююсь намагаючись приборкати своє рване дихання. В тому, що Богдан бачив наш поцілунок, я не сумніваюся, але от в своїй адекватності — так. І дуже сильно. 

Піднімаю очі на Ярового і зустрічаюся з його грозовим поглядом, що випікає нутро. Здається, я щойно зробила величезну помилку, і, тепер я дійсно хвилююся, щоб не зробити ще одну.