Розділ 4.

Яровий Давид Олександрович, тридцять чотири роки, неодружений, керівник фармацевтичної компанії "Фарма Груп"... І ще декілька речень загальновідомої інформації, яка нічого мені не дає.

В мережі повністю відсутня інформація про особисте життя, батьків чи родичів Ярового. Навіть про аварію, винуватцем якої став мій бос в інтернеті немає жодної згадки. Нуль інформації. Кришталево чиста репутація, хоча я чудово знаю, що це далеко не так. 

Розчаровано видихаю і виходжу з пошукової системи поглядом торкаючись дверей кабінету, в якому вже другий тиждень перебуває Смоляр, а я досі не можу звикнути до відсутності Ярового. Здається, що ось, ще мить і він увійде до приймальні. Окине байдужим поглядом простір і холодно віддасть черговий наказ, а потім знову зачиниться в своєму кабінеті. Але цього не відбувається. Яровий не з'являється і не телефонує, а мене роз'їдає цікавість, куди він зник. Важко в це повірити, але в офісі жодна жива душа не знає, куди він поїхав, і, чи поїхав взагалі. Навіть Смоляр, який тимчасово керує компанією не знає, куди зник Яровий і це насторожує, реально. Останнім часом, я до будь-яких змін ставлюся з підозрою. Події останніх днів показали мені, що довіряти не можна нікому. Навіть тим людям, яких вважала близькими, а ворогам і поготів. 

Уявляєте, Богдан навіть не зателефонував. Цей покидьок за, майже, два тижні, навіть не вибачився переді мною… Це підло і ницо, але я переживу, я впораюсь і обов'язково стану щасливою йому на зло...

Рівно о сьомій вечора Смоляр, наче, за годинником виходить з кабінету. Виглядає втомленим адже на його голову звалилося дуже багато додаткових проблем, вирішення яких займає купу часу та зусиль. Зазвичай в період максимального завантаження Яровий завжди був в офісі, але цього разу все якось не так. Мій бос вирішив зникнути саме в той період, коли "Фарма Груп" почала свій впевнений рух до європейського ринку, нахабно склавши всі свої обов'язки на плечі свого заступника. 

— Віко, ви ще на місці? — дивується Смоляр помічаючи мене за стійкою. Звісно, я на місці, тому що мене, наче ніхто не відпускав.

— Як бачите, Кириле Григоровичу, — відповідаю стримано, і, розумію, що настільки звикла до Ярового, що навіть за його відсутності продовжую чекати наказу, про те, що можна йти додому. Божевілля… Я перетворилася на слухняну ляльку робота. Абсурд.

— Давид Олександрович не виходив на зв'язок? — несподівано запитує Смоляр і підходить ближче опираючись руками на стійку, як це зазвичай робив Яровий, а я лише здивовано підводжу брови вгору.

— Ні, а повинен був? Щось не так? — запитую насторожуючись, бо досі пам'ятаю його наказ, не телефонувати за жодних обставин. От тільки занепокоєний вираз обличчя Смоляра мені не до вподоби. Зовсім.

— Виникли певні проблеми з постачальниками. Я виявив деякі невідповідності з кількістю партій та замовленням. Ми виходимо на європейський ринок, тому треба збільшити кількість сировини, а для цього потрібне погодження Ярового, тобто, його електронний підпис.

— Але ж він запевняв, що все давно вирішено. Вантаж з сировиною сьогодні повинен був перетнути кордон, в чому справа? — округлюю очі від здивування, тому що впевнена, що Яровий прорахував усе наперед і жодних невідповідностей бути не може. От тільки схвильований вигляд Смоляра не вселяє нічого доброго і моє погане передчуття справджується прямо в цю мить.

— Віко, я знаю, що Давид просив його не турбувати, тому ми зробимо все самостійно. Для цього мені потрібен його електронний підпис, що, ймовірно знаходиться у сейфі на носії. От тільки я не знаю, як відчинити сейф, — слова Смоляра приводять мене в шокуючий стан, тому що те, про що він говорить прямим текстом, являється величезним порушенням закону.

—  Кириле Григоровичу, ви жартуєте? — викочую очі впиваючись ошелешеним поглядом в Смоляра, на обличчі якого не ворушиться жоден м'яз. — Навіть, якби я знала код до сейфу, то ніколи б на таке не пішла. Мені проблеми із законом точно не потрібні, — випалюю на одному диханні, бо ніколи б не подумала, що Смоляр таке вигадає. — Я краще сама зателефоную Давиду Олександровичу і все йому поясню, — продовжую розуміючи, що так і зроблю. Зрештою, він не такий вже й сухар, як я гадала. Може, не звільнить адже проблема дійсно дуже серйозна.

— Ну що ви, Вікторіє, — раптом посміхається мій новий бос, але мені зовсім не до сміху. — Я ж пожартував, — розводить руками, а я досі стою, як вкопана і не знаю, що думати. 

— Тільки зателефонувати дійсно доведеться, бо проблема сама по собі не вирішиться, — додає згодом, чим дивує мене ще більше змушуючи напружитись, а потім відмерти.

Дурнуваті в нього жарти.

— Мені телефонувати прямо зараз? — запитую ловлячи пильний погляд Смоляра на собі. І чому він сьогодні почав мене дратувати? 

— Так, Віко. Прямо зараз.

— Ну, гаразд, — погоджуюся неохоче розуміючи, що він чекає. Беру в руки телефон і тремтячими пальцями набираю номер Ярового відчуваючи, як моє серце починає стукати частіше. Як би там не було, але я реально боюся, що він мене звільнить. Останнім часом в нього і так було багато причин та можливостей, щоб це зробити.

Виклик за викликом я вслухаюся в довгі гудки, але у відповідь нуль реакції. Він не відповідає на дзвінок, а телефонувати ще раз я не наважуюсь.

— Не відповідає, — хитаю головою, блокуючи телефон, однак Смоляра моя відповідь не дивує. Я б сказала, що він взагалі дуже спокійний, на відміну від мене, в якої досі зашкалює пульс.