Розділ 3.

Ніколи не думала, що наші стосунки з Богданом дійдуть до брехні та зради. Чесно. Ніколи. Я завжди намагалася довіряти йому, не діймати дзвінками і не відволікати від роботи адже чудово розуміла його зайнятість і бажання побудувати кар'єру. Однак, як виявилось все було значно прозаїчніше. Богдан просто знайшов собі іншу дівчину, а мені, чомусь, вирішив про це не розповідати.

Боже, це так огидно. Міг же зізнатися, що покохав іншу, міг нормально зі мною поговорити, але він цього не зробив. Богдан вирішив змішати мене з брудом, принизити і розтоптати, а такого відношення я пробачити йому не можу.

Сиджу, спостерігаю за солодкою ідилією і відчуваю, як мене починає накривати ненавистю. Мабуть, я надто довго тримала емоції в собі, надто довго придушувала почуття і надто довго терпіла зневажливе ставлення боса, про якого в цю мить я зовсім забула.  А тепер, коли я на власні очі бачу зраду коханого, стримуватися більше не виходить. Серце розривається від образи, а дихання рветься.  Я різко підводжуся з місця і прямую до їхнього столика не зважаючи ні на кого. В цю мить мене зовсім не хвилює присутність інших відвідувачів. Чесно. Мені начхати на все на світі. Ненависть, яка сім років була націлена на іншого чоловіка вивергається на іншого, не менш нікчемного та огидного, брехуна і зрадника. 

Йому щастить, що на столі ще немає їхніх замовлень, а в мене, відповідно, немає часу на глибокий аналіз своїх дій. Під руку потрапляє ваза з живими квітами, а за мить її вміст опиняється на голові мого "коханого" перетворюючи його білосніжну сорочку на суцільну сіру пляму. 

— Що ви собі дозволяєте? Боже, Бодічка, ця ненормальна зіпсувала тобі сорочку! — починає пищати його нова дівчина, але я дивлюся лише в його брехливі очі, які миттєво темніють, а потім тьмяніють від шоку і несподіванки мене тут побачити.

Не чекав? Ну звісно, звідки у Віки гроші на такі дорогі заклади? Боюся, якби не моє бажання простежити за босом, я б взагалі могла не дізнатися, що в мого хлопця є інша. 

— Віко? Якого біса? — зрештою приходить до тями Богдан, але я по його очах бачу, що винуватим він себе не вважає. — Що ти тут робиш? З яких пір стежиш за мною? — кидається до мене з претензіями, наче, це не його щойно спіймали на зраді.

— Аліно, пробач, — звертається до білявки обтрушуючи з себе залишки бідолашних квітів, які постраждали ні за що. — Це моя колишня, і, здається, вона остаточно збожеволіла після того, як ми розійшлися. Ось, переслідує мене, ненормальна!

— Що? — я ледве не захлинаюся від обурення, і, мабуть, вперше в житті мені реально бракує слів, щоб щось відповісти. Стою, жадібно хапаю ротом повітря і досі не можу повірити, що мій коханий хлопець здатний на таку підлість.

— Який же ти, Савченко, покидьок! — випльовую з гіркотою та зневагою, а тоді розвертаюся і швидко вибігаю з ресторану забуваючи всередині парасолю, і все, заради чого я туди прийшла.

Перед очима все пливе, а дрібні краплі дощу миттєво намочують волосся і блузку, яка починає липнути до тіла. В цю мить мені стає байдуже на свій зовнішній вигляд, байдуже, що макіяж розмазується по обличчі, а з очей без упину збігають струмки сліз. Мені так боляче і так огидно, що емоції виплескуються через край, а всередині мене розростається порожнеча. Сьогодні вона знову кровоточить, бо сьогодні я знову втратила близьку людину… Хоча ні. Не так.  Це він мене втратив. Назавжди.

Шморгаю носом і стою на тротуарі дивлячись на безперебійний потік автомобілів. Я не можу зрозуміти, чому моє життя таке нікчемне? Чому я постійно втрачаю близьких? За що?

Мозком розумію, що Богдан просто покидьок і він не заслуговує моїх сліз, але припинити плакати не можу. Я втомилася. Від усього втомилася і тепер не знаю, як бути далі…

Треба повертатися на роботу. Треба заспокоїтись і просто жити далі. Так. Це саме те, що мені потрібно. А Богдана більше немає. Викреслений з мого життя, назавжди… 

Я сильна. Я все витримаю, все подолаю і більше жоден покидьок не змусить мене плакати. Жоден…

Набираю в легені повітря і ступаю на мокрий асфальт, щоб перейти через дорогу. Злива лише посилюється, а я настільки розсіяна та поглинута думками, що не зважаю ні на що. Роблю декілька кроків вперед, а тоді чую гучний сигнал клаксона, разом з яким відчуваю, як хтось міцно хапає мене за зап'ястя і різко тягне на себе. В цю мить я настільки гублюся, що не одразу розумію, що відбувається. Врізаюся в потужні чоловічі груди і чую крижаний голос над головою, який миттєво приводить мене до тями.

— Тільки під колеса кидатися не варто, — промовляє Яровий шумно пропускаючи крізь крізь ніздрі повітря. Від його гарячого дихання тілом розповзаються сироти, а серце, наче, ненормальне починає гуркотіти у грудях. Піднімаю наляканий погляд і зустрічаюся з темрявою його очей, в яких так і палахкотить небезпека. Він досі міцно тримає мене за зап'ястя і ми перебуваємо в надзвичайно близькій відстані одне від одного. Настільки близькій, що від шоку і страху в мене пересихає в горлі, а у вухах шумить від надлишку адреналіну. 

— Я… я і не збиралася, — різко висмикую руки, і, нарешті приходжу до тями. Якщо Яровий сподівається на подяку за порятунок, тоді він не діждеться. Надто пізно. Я не просила його допомагати. 

Дочекавшись слушного моменту, я знову різко стартую і швидко перебігаю через дорогу не маючи ані найменшого бажання перебувати в компанії боса. Мозком розумію, що надто сильно піддаюся під вплив емоцій, але в цю мить я дійсно погано себе контролюю. Емоції перемагають над розумом і я продовжую робити помилку за помилкою. Опинившись на іншій стороні дороги я сповільнюю свої кроки навіть не уявляючи, як по-дурному виглядаю зі сторони.