Розділ 2.

Ранок нового дня розпочинається з того, що я катастрофічно запізнююся на роботу. Проспала. Вперше в житті сталося те, чого, я вважала, ніколи зі мною не станеться. Мабуть, причиною цьому передувало моє пізнє повернення додому адже сьогодні, я навіть не почула сигналу будильника. Добре, що хоч бабуся в мене прокинулася рано. Вона, майже, врятувала мене від ймовірного звільнення, тому що мій "бос" терпіти не може запізнень. Одразу звільняє.

Сьогодні мені невимовно щастить. Сяк-так розчісую волосся, взуваю чорні туфлі і швидко одягаю на себе сукню. Майже, на ходу забігаю в маршрутку, а потім стрімголов мчу від зупинки до офісної будівлі, аби лише встигнути прийти раніше за Ярового. От реально, ще дві хвилини, і я могла б залишитися без роботи.

Я навіть віддихатись не встигаю, як в приймальні з'являється похмура тінь мого боса.

— Віко, зв'яжися з керівниками відділів і скажи, нехай приготують усю документацію за останні пів року. До закінчення робочого дня всі папери повинні лежати в мене на столі, — сухо відчеканює, а тоді несподівано зупиняється, повертає до мене голову додаючи, — і приведи себе в порядок. 

Шумно ковтаю слину і пильно дивлюся в грозові очі демона, переборюючи в собі величезну хвилю обурення. Це сьогодні вперше Яровий зробив зауваження щодо мого зовнішнього вигляду. 

— Добре, Давиде Олександровичу, — кажу намагаючись вирівняти збите дихання, а всередині мене стільки злості, що хочеться кричати. 

Яровий зникає за дверима свого кабінету, а я, зціпивши зуби швидко знаходжу в сумочці дзеркало і поспішаю поглянути, що саме я повинна "привести в порядок".

Ну так, волосся трохи розтріпалося поки я, немов навіжена летіла на роботу, але нічого катастрофічного не сталося. Видихаю з полегшенням, поправляю волосся, а тоді ховаю люстерко назад у сумку згадуючи про несподівані накази боса. 

Мені стає цікаво, навіщо це Яровому знадобилася документація за останні пів року. Та ще й сьогодні! Чорт адже це нереально до кінця дня зібрати всі звіти! Не розумію такого поспіху, але його накази не обговорюються тому, набравши в легені побільше повітря я починаю обдзвонювати всі відділи. Невдоволення, скарги, образи та добірна лайка — все це доводиться вислуховувати саме мені. А ще купу запитань і нарікань на адресу боса, який зовсім несподівано для всіх вирішив влаштувати перевірку. 

— Добрий день, Вікторіє. Давид в себе? — відриваю голову від паперів, які намагаюся відсортувати по відділах, і, бачу усміхнене обличчя Смоляра. 

— Добрий день, Кириле Григоровичу, — посміхаюся до заступника Ярового. — Так, він в кабінеті. Сьогодні навіть на обід не виходив. Ось, документацію наказав зібрати, — киваю на стос паперів і зітхаю, бо через завантаженість я теж сьогодні нічого не їла. А все через цього деспота, який зачинився у своєму склепі і мені наказав нікуди не відлучатися. Ненавиджу… Боже, як же я його ненавиджу…

Незважаючи на приблизно однаковий вік, Смоляр — абсолютна протилежність Ярового. Ввічливий, стриманий, приємний. Завжди посміхається, жартує та запитує, як в мене справи. З ним навіть можна нормально поговорити і не боятися, що через якесь необдумане слово тебе негайно позбавлять роботи.

— Ох, Вікторіє. Мабуть, це все через майбутню відсутність Давида. Він завжди, перед тим, як зникнути з офісу на тривалий період, переглядає всі документи, а потім, по приїзді, робить це ще раз. 

— Але в Давида Олександровича не заплановані відрядження на найближчий період, — дивуюся, бо зазвичай я особисто займаюся пошуком готелю та бронюванням квитків. Чи, мій бос тепер вирішив робити це особисто?

— А я і не казав, що він поїде у відрядження, — загадково хмикає Смоляр чим остаточно вводить мене в легке замішання. 

— А куди? У відпустку? — припускаю, але знову замислююся, бо взагалі не пригадую, щоб за цей рік Яровий надовго відлучався, за винятком відряджень. Маячня якась.

— Не можу сказати, Віко, бо сам нічого не знаю, — знизує плечима. — Мені відомо лише те, що кожного року Яровий зникає з офісу на два тижні, і, на час його відсутності справами компанії тимчасово керую я. 

— Так це ж чудово, Кириле Григоровичу! — посміхаюся на всі тридцять два, бо новина про відсутність Ярового мене неабияк тішить. Це ж, майже, відпустка, про яку я так давно мріяла. Це ж — два тижні без його постійних наказів і вічно невдоволеного виразу обличчя. 

— Так, Віко, — розтягує губи в приємній посмішці, — я теж надзвичайно радий, що ці два тижні ми працюватимемо поруч, але зараз я вимушений йти. Буду приймати справи. Ці всі теки Давиду? — киває на документи, які я щойно відсортувала.

— Так.

— Я віднесу.

— Дякую, але мені не важко, — хочу заперечити однак Смоляр без зайвих роздумів бере до рук теки і підходить до кабінету Ярового.

— Дякую, Кириле Григоровичу, — швидко обходжу стійку і відчиняю йому двері. Здається, проста допомога, але все ж мені дуже приємно. 

— Ще побачимось, — підморгує грайливо, а тоді зникає за сірими дверима похмурого "склепу". 

Видихаю полегшено і повертаюся на своє робоче місце. Шалений день невпинно рухається до завершення, яке неабияк мене тішить. Цілих два тижні без нашого "графа Дракули" — це ж справжній рай, про який я навіть не мріяла. Це моральний відпочинок, емоційна розрядка і взагалі… Цей час буде чудовою можливістю перепочити і на свіжу голову продумати план подальших дій.