Розділ 1.

— Віко, роздрукуй договір з німцями у трьох примірниках і принеси в мій кабінет, — вимогливим тоном промовляє "бос", щойно заходить до приймальні і впевненою ходою крокує повз, навіть не дозволяючи собі поглянути у мій бік. 

— Добре, Давиде Олександровичу, — відповідаю так само сухо, але він не зважає: ні на мій тон, ні на мене, наче, я не людина, а лише пил під його ногами. Ховається за дверима свого кабінету, а я відводжу погляд, і, зціпивши зуби роблю те, що наказав.

Холодний, цинічний, безкомпромісний — людина-робот. Уявлення не маю, чому, майже всі особини жіночої статі так сильно захоплюються цим безжальним створінням і пускають на нього слину. Гидко. Мабуть, я ніколи цього не зрозумію, бо в мене до нього абсолютно протилежні почуття. Негативні.

Я ненавиджу його. Всім серцем ненавиджу цього монстра і з усіх сил намагаюся не зірватися. Придушую емоції і з кам'яним виразом обличчя прямую в його кабінет. Кладу теки з паперами на стіл, а тоді запитую максимально спокійним тоном:

— Ще щось потрібно?

— Каву зроби, — кидає не підводячи на мене погляду і бере до рук одну з тек, які я принесла. 

— Гаразд, — промовляю змірявши його нищівним поглядом і виходжу за двері щільно прикриваючи їх за собою. З кожним днем ненависть до цього чоловіка збільшується у геометричній прогресії. Надто довго я йшла до цього, надто довго тримала емоції у собі і, навіть зараз продовжую це робити, відчуваючи, що скоро вибухну. 

Однак, не можна. Повторюю собі. Ще не час, Віко. Ще трохи… Ще трохи, і, ви, Давиде Олександровичу, отримаєте те, на що заслужили. 

Роблю подвійне еспресо і знову прямую в його кабінет. Такий же похмурий, як і його вічно невдоволений господар. Сірий, холодний, незатишний. Іноді мені хочеться підійти до вікна і відкрити чортові жалюзі, щоб впустити сюди хоча б декілька сонячних променів, але я вчасно осмикую себе і швидко відганяю подібні думки. Ставлю чашку на стіл, і, затримавши короткий погляд на його зосередженому  обличчі різко відводжу очі і повертаюся на своє робоче місце. 

Вже сім років я накопичую в собі ненависть до цього чоловіка і мрію, як одного дня змушу його відчути всю ту біль, яку він заподіяв нашій сім'ї. Сім років я живу жагою помститися і добитися справедливості самостійно, тому що у правосуддя я вже не вірю. Він — Давид Яровий — мій найзапекліший ворог, він — причина мого болю і страждань,  він — вбивця, який уникнув відповідальності і відкупився від покарання. Я влаштувалася в його компанію заради однієї мети — помститися. Знищити його і все, що він будував, так само, як колись він знищив мою сім'ю. 

Я підібралася достатньо близько. Стала його помічницею,  майже, незамінною людиною, але цього все одно замало. Цього недостатньо, щоб завдати нищівного удару тому я чекаю. Чекаю слушної нагоди, чекаю, коли випливе якась важлива інформація адже я знаю, що в бізнесі не буває ідеально "чистих" людей, а Яровий далеко не ангел і я обов'язково це доведу. 

— Через годину перемовини з німцями, підготуй залу для конференцій, — виходить з кабінету і кинувши черговий наказ швидко покидає приймальню. Бездушний, грубий, жорсткий, неприємний. Робот. За рік на побігеньках я ще жодного разу не чула від нього елементарних слів: "будь ласка" чи "дякую", хоча, незважаючи на ненависть до нього, я завжди відповідально виконувала свої обов'язки.

Придушую в собі черговий спалах негативу і прямую в залу для конференцій. Розкладаю теки з документами на стіл, розставляю пляшки з водою та склянки, і, перевіряю справність техніки. Останнє — взагалі не моя зона відповідальності, але якщо раптом щось піде не так, весь гнів начальства, як завжди виллється на мене. Я звикла. Я не боюся його крику, а іноді мене навпаки тішить, коли бос у сказі. Чесно. Люблю коли в нього виникають проблеми, тоді він закривається в кабінеті і може просидіти в ньому весь день. Однак, коли він виходить, земля здригається, а офісні таргани миттєво розбігаються і ховаються по кутах. Всі, крім мене. Тому що його біль — моя втіха. Так буде завжди.

Перемовини з німцями затягуються до пізнього вечора, і, я, відповідно, теж змушена затриматися на роботі. Не розумію, чому так довго і починаю дратуватися. Набираю номер бабусі, щоб попередити її про те, що затримаюсь, але вона, як на зло не відповідає змушуючи мою вразливу уяву намалювати перед очима найгірші картинки. Вона вже в літах, часто скаче тиск та хапає серце. Хвилююся за неї страшенно, бо вона — єдина рідна людина, яка в мене залишилася. Вона — моя підтримка і все, заради чого я живу. 

Нервово поглядаю на годинник і не можу знайти собі місця. Десята вечора. Швидше за все бабуся заснула, але неспокій всередині мене не дозволяє опанувати емоції. 

Чому так довго? Це вперше я засиджуюся до такої пізньої години  і починаю ненавидіти Ярового ще більше. Остання маршрутка поїхала десять хвилин тому і я уявлення не маю чим буду добратися додому. Можна, звісно зателефонувати Богдану, моєму хлопцеві, з яким я зустрічаюся близько року, і, попросити його, щоб підкинув додому, однак, я не впевнена, що в нього знайдеться для мене час. Останнім часом від дуже багато працює, часто їздить у відрядження і ми рідко бачимось, але сьогодні, здається, він повинен повернутися. Довго не думаючи набираю його номер, але абонент поза зоною досяжності. Мабуть, ще не приїхав або просто забув увімкнути телефон.

Повиснувши у власних роздумах я пропускаю той момент, коли закінчуються перемовини. Двері приймальні так голосно гримають, що від несподіванки я мало не підстрибую на місці, а коли бачу розгніваного боса, який прямо на ходу знімає з шиї краватку і жбурляє її вбік, всередині мене все завмирає. Виглядає він не дуже, але тішитися його невдачею немає часу, тому що мені терміново потрібно бігти.