Доки я намагаюсь зіратись і зрозуміти, це я збожеволіла, чи то якийсь дурний сон, в стерильне повітря палати нахабно вривається запах дощу, бензину, шкіри й чогось гіркого, наче диму від згаслого вогнища, і я піднімаю голову ще до того, як рипнули завіси. На порозі стоїть чоловік, такий високий, що здається, ніби одвірок зробили не для нього.
Чорна футболка потемніла від дощу й липне до широких плечей, з-під коміра на шию виповзають чорнильні візерунки татуювань і тягнуться вгору, до щелепи, порослої щетиною. Мокре волосся зачесане назад пальцями, кісточки на руках збиті, на них засохла кров, а через передпліччя тягнеться свіжа подряпина. Але я дивлюся не на руки, а в його очі, сірі, як сталь, і те, як вони дивляться на мене так, наче я його вбила й воскресила одночасно.
Дихання збивається, я забуваю, як вдихати, а зрадливий апарат розносить це на всю палату: пі-пі-пі-пі-пі. Він не підходить ближче, тільки стискає руки так, що кісточки його пальців біліють, і на одній знову проступає кров.
— Еліно, — лише одне слово, сказане низьким хриплим голосом, наче він або не говорив кілька днів, або всю ніч кричав.
Моє ім'я в його вустах звучить інакше, як щось заборонене, як слово, яке він дуже довго не вимовляв уголос і тепер боїться ним обпектися. По потилиці біжать мурахи й стікають униз по хребту, і я міцніше стискаю простирадло.
— Ми… знайомі? — питаю ледь чутно, і в його очах щось спалахує, схоже на біль. Він ховає це так швидко, що я не встигаю розгледіти, і тільки кутик рота смикається, наче від удару.
— О, ви вже знайомитесь! — медсестра з хвостиком повертається з карткою в руках і сяє, як сонечко. — Це ж ваш рятівник, він витягнув вас із машини, поки та не загорілася. Всю ніч просидів під реанімацією, ми його вигнати не могли.
Я дивлюся на його збиті руки, на кров, і питаю себе, чи це через мене. А медсестра тим часом гортає картку й хмурить брови.
— Дивно тільки, що у вашій анкеті контактом на випадок біди записаний чоловік. Ми йому всю ніч дзвонимо, а він не бере.
— Мій… хто? — перепитую я, і світ навколо мене зупиняється.
— Чоловік. Тут написано, що ви заміжня.
Ні, ні, ні, мені двадцять, я вчора їла шаурму на зупинці, у мене нікого немає! Я ще ні з ким не цілувалася так, щоб аж земля пішла з-під ніг, і я б пам'ятала, бо таке не можна забути, не можна забути цілу людину, з якою ти… Каблучка на пальці раптом стає важкою, як кайдани.
А потім у тиші палати лунає тихе, глухе ж-ж-ж: у кишені його мокрої шкіряної куртки, перекинутої через руку, вібрує телефон. Він навіть не дивиться на неї, взагалі не відводить від мене очей, просто коротко й жорстко стискає кишеню долонею, і вібрація затихає.
— Хто ви? — питаю я, і голос у мене тремтить так, що я ненавиджу себе за це.
Він довго мовчить, і його погляд ковзає по моєму обличчю, затримується на губах, від чого всередині в мене все стискається й палає, а тоді повертається до очей.
— Просто знайомий. З бару, — каже він нарешті. — Прийшов… підтримати.
На останньому слові його голос ламається, лише на мить, але я це чую. І він знає, що я чую.
Він каже, що просто знайомий з бару, який прийшов підтримати. Але я його не пам'ятаю…
А моя рука вже лежить на краю ліжка, долонею догори, простягнута до нього, і я не пам'ятаю, коли вона там опинилася. Тоді чому моє тіло пам'ятає, як до нього тягнутися?
***
Вітаю в новинці, мої любі! Будь ласка, підтримайте її сердечками та враженнями, автор та Музи потребують цього "палива" для активної праці над продочками ) А ще, натякну, у нас тут будуть старі-добрі знайомі байкери )
***
#5506 в Любовні романи
#2395 в Сучасний любовний роман
#860 в Сучасна проза
Відредаговано: 19.11.2026