Еліна
Біль приходить раніше за все: ще немає ні світла, ні звуків, тільки гострий пульс над лівим оком, наче хтось повільно, із задоволенням забиває туди цвях. Десь поруч монотонно пищить — пі… пі… пі… — і я ще встигаю подумати, що це будильник.
Розплющую очі й одразу ж заплющую, бо світло ріже, як лезо, а під повіками розпливаються червоні плями. Ковтаю, і горло дере наждаком, язик прилип до піднебіння. Друга спроба вдається краще: біла стеля, тріщина в кутку, схожа на річку на шкільній мапі, запах хлорки й чогось солодкувато-аптечного, від якого шлунок підстрибує до горла.
Лікарня? Пальці самі чіпляються в жорстке простирадло, я пробую підвестися, а кімната перекидається, гойдається, як палуба, тож я падаю назад на подушку й хапаю ротом повітря. Спокійно, Еліно, згадуй. Вчора була пара з цивільного права, потім ми з Ксенею їли шаурму на зупинці, і вона розповідала… що? На місці відповіді біла, гладенька порожнеча, як ця стеля, наче хтось акуратно вирізав сторінку з мого життя.
Я підношу руку до обличчя, щоб витерти сльози, які чомусь течуть самі, і завмираю, бо на безіменному пальці блищить каблучка. Важка, холодна, з каменем завбільшки зі спілу вишню, який ловить світло й штрикає мене в очі колючими іскрами. Це не моє. Я ніколи не носила золота, а з прикрас у мене тільки срібна підвіска від бабусі та сережки з переходу за сто гривень.
Смикаю каблучку раз, вдруге, втретє, а вона сидить щільно, ніби вросла в шкіру. Коли нарешті вдається зсунути її до суглоба, під нею з'являється бліда смужка з вм'ятиною — така стається, коли носиш щось роками. Апарат поруч зривається на швидке нервове пі-пі-пі-пі і видає мене з головою.
Двері відчиняються, і до палати заходить сивуватий чоловік у білому халаті, зі стомленими очима за скельцями окулярів. Він одразу помічає, що я роблю з каблучкою.
— О, прокинулися! Тихо-тихо, катетер не смикайте. Я лікар Остапчук. Як почуваєтеся?
— Де я? Що сталося? — голос у мене чужий, хрипкий і ламкий. Я піднімаю руку з каблучкою, і вона тремтить так, що діамант вибиває в повітрі іскри. — Чиє це?
Він не відповідає, тільки світить ліхтариком спершу в одне моє око, потім у друге, і сльози скочуються по скронях просто у вуха. Лише тоді він випростовується.
— Ви потрапили в аварію, Еліно. Машина злетіла з дороги на повороті, і вам дуже пощастило.
Із грудей виривається нервовий смішок, бо це якась дурна помилка. Яка ще машина?
— Ви мене з кимось плутаєте, у мене немає машини. В мене навіть прав немає, я двічі завалила іспит, і інструктор сказав, що я небезпечна для суспільства! — слова сиплються швидко, я хапаюся за них, як за поруччя. — Мені треба подзвонити мамі… ні, мама збожеволіє, краще Ксені. Де мій телефон?
Лікар сідає на край ліжка повільно й обережно, так, як тягнуть час, коли збираються сказати щось погане. Холод повзе від шлунка вгору й стискає горло зсередини.
— Еліно, скажіть мені, будь ласка, який зараз рік?
— Дві тисячі двадцятий зранку був — кажу, а він мовчить секунду, другу, третю, поки апарат пищить дедалі частіше. Потім знімає окуляри й протирає їх полою халата, довго й ретельно, наче від цього щось залежить.
— Добре. То скільки вам років?
— Мені двадцять! — кажу і вже починаю закипати від цих дурних питань!
— Еліно, — каже він нарешті, дивлячись мені просто в очі, — Зараз 2026 рік. Вам двадцять шість років.
Я сміюся голосно, надто голосно, і сміх ламається, переходить у щось схоже на схлип.
— Це не смішно. Мені двадцять, у мене день народження в липні, я ще навіть не… — і замовкаю, бо в його очах справжня жалість, від якої хочеться кричати. — Дайте мені дзеркало. Дайте мені дзеркало, чуєте?!
З коридору забігає медсестра, молоденька, з високим хвостиком, і після короткого кивка лікаря вкладає мені в долоню маленьке пластикове дзеркальце. Я не одразу наважуюсь його підняти, а коли піднімаю, звідти на мене дивиться жінка.
Гострі вилиці, яких у мене ніколи не було, темне волосся до плечей, рівне й дорого підстрижене, хоч зараз і злиплося від крові на скроні. Губи стиснуті в тонку лінію, наче давно відвикли усміхатися, а очі мої й не мої водночас — холодні, втомлені очі жінки, яка вже нічого доброго від життя не чекає. Я торкаюся щоки, і жінка в дзеркалі робить те саме.
Дзеркальце вислизає з пальців, дзенькає об підлогу й розходиться тріщинами, і тепер на мене звідти дивляться десять чужих жінок. Хто ти? Що ти зробила з моїм життям?
Медсестра кладе на тумбочку прозорий пакет із “моїми” речами: шкіряна сумка, якої я ніколи не бачила, ключі з брелком у вигляді важкої срібної літери “Е” і тонкий, певно, до біса дорогий телефон із тріщиною через весь екран. Я беру його в руки, і він сам розблоковується, впізнавши моє обличчя. У горлі з'являється клубок, бо цей шматок пластику знає мене краще, ніж я сама.
На заставці я, та, з дзеркала, у білій сукні з відкритими плечима й із келихом шампанського в руці. Поруч чоловік у бездоганному костюмі, зі світлим волоссям і рівними зубами, його долоня лежить на моїй талії, і ми обоє усміхаємося на камеру. Тільки його очі не усміхаються, і мої теж. Лише губи…
#5506 в Любовні романи
#2395 в Сучасний любовний роман
#860 в Сучасна проза
Відредаговано: 19.11.2026