23

       Мені завжди було цікаво, які це відчуття коли ти переносишся кудись порталом. Та хоча б глянути на нього вживу. І до чого ж великим було моє розчарування, коли я побачила що порталом виявились чотири, на перший погляд, звичайні гладкі камені з мою долоню.

    Королівський маг саме розставляв їх по місцям, коли я приєдналася до вельможної родини та декількох таких же щасливчиків як я. Ех, шкода що я немаю хисту до магії. Та це ж сама найкраща посада в замку. Послугами мага користуються, ну може раз на три місяця, а весь інший час він спокійнісінько живе своїм життям,  насолоджується усіма привілеями і статусом найціннішого експоната майже на все королівство. Магія вимирає, тому знайти дійсно сильного і навченого мага це майже неможлива місія. Тож такого екземпляра бережуть як зіницю ока. Не напружують зайвий раз. 

        Для переносу маг наказав усім поміститись у квадрат, що він створив із каменів. Тож, намагаючись не дивитись в сторону принца Роберта (ще поглядом прокляне чого доброго) я розмістилася позаду Данні та королеви, поруч з гордовитою фрейліною її величності. Та здається не дуже зраділа такій компатії. Ну нічого, золотко, потерпиш. Я ж терплю твою кислу надмірність.

          Тим часом маг почав читати закляття переносу і камні засвітились синім сяйвом. Його яскравість тільки наростала і в якийсь момент я не витримала та закрила очі. Ніби вітерець дунув в обличчя і розкрила очі я вже в зовсім іншому місці.

     Кімната без вікон, така ж сама напівкругла, як і та з якої ми робили перенос. Дверей немає, а лиш широка арка і за нею видніються сходи, що піднімаються вгору. То це мабуть якесь підвальне приміщення. Біля арки стояли вони. Королівська родина.

        Навіть не знаючи їх я зрозуміла одразу хто вони такі. Хоча на них не було якогось занадто помпезного одягу чи зайвих прикрас. Навіть корона, що була на голові у Генріха 4, короля Вернанського королівства, не вражала своїми розмірами і залишалася майже не помітною через густу, просякнуту сивиною, шевелюру її володаря. Тепер я точно знала, яким буде Рональд в поважному віці. Якби не сивина та сіточка зморшок на обличчі короля, я б сказала що вони браття близнюки. 

       Поруч з королем стояла королева Олівія - дуже гарна жінка незважаючи на свій вік. Причому, якщо наша королева гримувала себе як воскову фігуру і мені справді здавалося, що їй важко ворушити м'язами обличчя, від тої кількості гриму, то королева Олівія мала дуже природній вигляд і невеликі зморшки, що проступали де не де, зовсім не псували її красу. По обидва боки від них стояли дочка і син  - принцеса Генріетта та принц Рональд.

   А от сестра Рональда була точнісінькою копією своєї мами. Таке ж світло русяве волосся, заплетене в косу складної конструкції і вкладене навколо голови на манер корони, така ж гарна і струнка фігура, але обличчя хоч і схоже та мамине, має зовсім інший вираз. Вона виглядала…суворо? Так, напевно саме так, або ж зосереджено, зібрано. Ніби вона тут за все відповідальна. 

          Весь час, поки королівські родини віталися та обіймалися, Рональд не зводив змне очей. Я намагалася сховатись за спинами інших та він одразу мене помітв, а я одразу відчула його погляд, навіть не дивлячись у ту сторону де він стояв.

     Це було важко, не дивитись на нього. В кінці кінців я здалася і глянула таки йому просто в очі. Я не боягузка якась там. Я злюка. І нею залишуся до останнього, гордо дивлячись у вічі своїй найбільшій слабкості. Це длилося не так вже й довго - наш зоровий контакт.

  Король Вернандський розпорядився провести супроводжуючих до їх кімнат та доставити туди обід. А вельможні особи  відправлялись до бенкетного залу. 

      Фрейліна моєї королеви, що стояла поруч зі мною, розчаровано зітхнула. Вона напевно думала, що буде сидіти за столом як королева, а он воно як вийшло. А я цьому факту була дуже рада, бо не відчувала в собі великої сили протистояти його такому відкритому погляду. Ще, я помітила як здивовано дивиться на нього його сестра і як хитро посміхається Даніелла. От уже попелюшка, інтригантка-самоучка. Радіє мабуть, що загнала в ступор принца Рона.

    Я розірвала погляд першою, поспішивши за королівськими слугами у верх по сходах. Але не витримала і обернулася. Родичі все продовжували радіти довгожданній зустрічі, а Рон дививсь мені вслід. Та що ж це таке!

     У вечері до мене в кімнату завітала Данні. Вона була в такому пречудовому настрої просто сяяла вся . Що не скажеш про мене.

- Не спиш? - запитала вона як тільки пробралася до мене, займаючи місце у кріслі, що стояло недалеко від ліжка.

- Ну як бачиш, - понуро відповіла я, не приховуючи свого стану.

- Засмучена. От і дарма. Бачила б ти стан принца Рональда. Та він за весь цей час не промовив і пари слів. Оце так реакція, оце я розумію, - розповідала Данні

- І чому ти так радієш, Данні. Це нічого вже не змінить. А тільки боляче буде. І йому і мені.

- А я от так не думаю. Він не зможе заручитись, от побачиш. Прибіжить скоро до тебе з поясненнями. А ти його швидко не прощай. Помучай хоч трохи. Заслужив. За те що так з тобою вчинив, - давала не дуже звичні для свого характеру поради Данні. Точно хтось її підмінив.

- Ти така ще мрійниця, принцеса Даніелла. Не залежить усе в цьому житті тільки від почуттів. І казкові фінали не з усіма трапляються, - тяжко зітхнула я. 

- Колись мені теж твоя мама говорила, що не може така як я стати дружиною для принца, - нагадала мені попелюшка.