Глава 3. Це тільки початок

Вже минуло півтора роки з того моменту коли почав спостерігати за дівчиною. Шостий місяць, як Вакула з нею заговорив та другий, як вона стала частим гостем в маєтку мого шефа. От як так? Тепер весь час відчуваю себе третім зайвим. Але з тих розмов, що чув, вони лише друзі, хоча чомусь це теж не дуже тішить. Знаючи які почуття в мого шефа до неї не дає багато впевненості в тому, що ми можемо бути з Юстиною.

Мені іноді здається, що я вже став її тінню настільки, що існую тільки в чийсь уяві. Але періодичні дзвінки від знайомих з проханням розгрести чергові проблеми, повертають мене до "гірського" життя. То різко вверх, то вниз, а тут хоп і ні - різкий поворот. Зупинились, розвернулись, знову вниз, вгору, вбік, вперед і так по колу. Загалом кидається туди сюди моє тіло, а мені ще за Юстиною слідкувати! Я навіть вже і забув вже як той сон виглядає. Здається став роботом з таким ритмом. П'ять секунд відпочинку і працювати час.

Можливо колись я прийду додому, лягу на диван, прикрию очі і просто побуду в тиші, спокої, там де мене ніколи не турбують і я просто лежу. Точніше сплю! О, сон - це ще та мрія. Набагато важливіша за інші. Особливо, коли в тебе знайомих багато, як і їх проблем, які вічно треба розгрібати. А я один! І це я ще не беру до уваги мого шефа, бо у нього і так роботи для мене на десять років вперед. Але зараз я можу посидіти в тиші, трішечки..

Ось настав черговий вечір. Я знаходжусь в маєтку мого шефа в іншій кімнаті, поки Юстина вечеряє зі своїми друзями, Вакулою та його друзями в залі. 

Я сиджу, і з кімнати чую, як звідти лунають жарти та дзвінкий сміх. Ніколи не відчував себе настільки самотнім, навіть мешкаючи один на один з малечку. Ні. Так більше тривати не може. Сказав я собі і піднявшись зі свого ліжка, виліз через вікно і пішов гуляти лісом. В прямому сенсі, це важливо. Ліс розташований майже в метрі від паркану. Я там рідко буваю, але іноді шеф любить пройтись лісовими стежками до річки, що була за кілька кілометрів звідси. 

Та сьогодні я хочу не до річки. Просто хочу зайти в глиб і дійти до схилу. На іншому кінці є чудова скеля, на якій розташований невеличкий будиночок, він там скоріше для краси, але якщо вийти на задній дворик, то можна побачити ту саму річку і просто неземну красу. А головне спокій. Максимальна тиша і один на один зі своїми думками. А ще б було краще десь знайти навушники увімкнути музику і просто дивитись на ці краєвиди під улюблену пісню. Ох і замріявся я чогось. Треба швидше йти, а то можуть побачити мою відсутність. Хоча їм там весело, не схоже що про мене згадають.

Дібравшись, я швидко пройшов крізь будиночок і потрапив на те саме місце. Заплющив очі, я відчув легенький теплий вітерець, а вже через секунду спостерігав нічний краєвид. В день тут неймовірно, а в ночі ще краще, особливо, коли виглядає місяць. Заспокоює. Хочеться прилягти і під цей краєвид заснути, поки гуляє поруч легкий вітерець. І тут я згадав, що як раз таки в будиночку був передбачений шезлонг і швидко пішов за ним. Витягнув його надвір, розклав і улігся сам.  Ну як улігся… Як вийшло. Цей шезлонг виявився замалим для мене. Ноги бовтаються на землі, голову ледве вдалось покласти так щоб не опиратись о металевий борт, але і це не завадить трішки подрімати. Не на камінні - уже добре. Закрив очі, я нарешті зміг заснути.

Прокинувся від яскравого світла, що сліпило навіть через заплющені очі. Прикриваючи обличчя руками я потихеньку розплющив очі і зустрівся зі сходом сонця. Ми завжди зустрічаємось, це вже традиція. Особливо, коли місто ще спить, і я відчуваю, що в моєму «гірському» житті, це єдиний момент, коли я просто можу спокійно видихнути, насолодившись навколишнім спокоєм. 

Посміхнувшись власним думкам, я швидко все прибрав і стрімголов побіг до маєтку. Мене, ймовірно, всі вже ошукались. Дібравшись до будинку шефа, я зібрався у кімнату і переконавшись, що нічого не пропустив і всі в своїх кімнатах сплять, повернувся до себе і влігшись зручніше, дивився у відчинене вікно. Непоганий пейзаж, але він не зрівняється з тим, що де би я не був, Юстина наче по п’ятах ходить за мною. Я всюди бачу її і мені стає трішки сумно, бо не можу з нею поговорити, або взагалі якось видати свою присутність і це тисне на мене, сковує мої почуття.

Я все ще за нею наглядаю і це єдине, що мене трішки заспокоює. Я бачу її, хоча і на відстані. 
«Як же я тебе кохаю» - хочеться прокричати. Та єдине, що мені залишається - це лежати тут, на ліжку, дивитись на стелю і бачити її образ, що вимальовується в думках все чіткіше з кожною секундою. Моєї коханої… 

Наступного дня Вакула відвіз Юстину, а я поїхав ще раніше, щоб не перетнутись з ними. Ближче до обіду я приїхав до її будинку, перед цим купив букет квітів, і став чекати. Скоро вона має виходити. Але я маю встигнути занести букет. Неспішними кроками я наближаюсь до дверей, відчуваючи, як б’ється моє серце. Що я роблю? Питаю в себе, але розумію, що це лише…

- Один. Два. Три. Чотири. П’ять. - про себе промовляв, рахуючи кроки до вхідних дверей Юстини.

Зупинився, дивлячись на ці металеві двері і розумію, що я не можу постукати. Тому витягнув клаптик паперу та ручку із сумки я швидко написав, що прийшло в голову.

Зітхнув, я знову подивився на ці двері, що зараз віддаляли мене від коханої. Хотілось, щоб вона зараз випадково відчинила двері і ми зустрілись, але таке наврядчи станеться. Тому, відігнав всі думки, я поклав букет квітів на килимок перед дверима і швидко, не оглядаючись, спустився і сховався в авто, чекаючи поки вона вийде.

Ось вже відчиняє двері і її посмішка, яка сяє наче сонце, змушує моє серце сильніше стискатись. Але я не відводжу погляду, спостерігаю. І ось вона вже читає записку.

___________________________________

Дай можливість мені тебе забути. Сховайся, щоб я не

знайшов.

Відлік почався

     Анонім

___________________________________

Побачив ці слова, що були написані на швидку руку на невеличкому папірці, вона оглядається і потиснув плечами спокійно повертається в будинок на останок подарував чарівну посмішку, поки дивилась на квіти.