Глава 2. Оце так "пощастило"!

Вранці, нарешті, зміг вибратись з цього багатоповерхового будинку. Вся ніч пішла на те, щоб розгадати ребуси, та ще й встигнути до того, як закінчиться таймер. Та на щастя, мої навички як завжди на висоті. Опинившись на вулиці, вдихнув на повні груди прохолодне повітря та обернувся, щоб подивитись на сьогоднішнього винуватця мого безсоння.

Цей будинок був зроблений з нуля сотнями різних компаній. Як Вакула любив казати, коли в черговий раз змінював бригаду, яка працювала над проектом у самому розпалі її роботи: "Хочу щоб було оригінально." І через це, він домовлявся з іншими компаніями, які були за межами нашого виміру, і вони спеціально телепортувались, щоб закінчити проект. Цей будинок ще та загадка.

Коли я вийшов з того будинку і перевів дихання, помітив авто, яке чекало на мене з іншого боку. Машину Вакули не можливо було не впізнати. Сів в середину, побачив лист і посміхнувся. Вакула завжди спілкується зі мною, коли сердиться, через листи. 

В ньому йшлося про те, що моє стеження за дівчиною продовжується. Це здивувало. Особливо після нічки. В якийсь момент думав, що конфлікт вирішено, аж до поки не прочитав, що мій любий бос залишив мене без коліс. Да що він думає? Я невидимка чи що?! Тепер доведеться триматись подалі від неї, бо вона все таки мене бачила...

Як дочитав листа, мене відвезли під будинок Юстини і там залишили. Стоячи на морозі, недалеко від її будинку, вкотре прокручував в голові нашу з нею вчорашню розмову.

Цей голос, що лунав крізь спогади, раз за разом заставляє серце здригатись та битись в шаленому темпі. Можна не пам'ятати всієї розмови, але її голос, погляди, дії, дотики неможливо забути. Вони глибоко засіли в голові, якщо вже не пробрались у самісіньке серце, і не планують зникати.

Та вкотре нахабно мене відриває від думок про неї черговий дзвінок телефону. Довелось поглянути, хто телефонував і побачив - застиг. Власій. Не погано так ранок починається. 

Ми з цим хлопцем нещодавно їздили в сусіднє місто, з якого мене бос потім висмикнув по "надсекретній" справі. Та тепер, дивлячись на виклик, не можу наважитись відповісти на дзвінок. Розумію, що він по дрібницям не телефонує, на відміну від інших, і саме через це не хочу відповідати. Зараз не можу. Знаю, що якщо потрібно буде поїхати, я не зможу, бо моя основна робота от-от має вийти. Та все таки за секунду до того, як виклик скинеться автоматично - відповідаю.

- Ти не поспішаєш. - чується втомлений голос, як тільки прикладаю телефон до вуха.

- І тебе радий чути. Чого так рано телефонуєш? Ти ж знаєш, що таке сон. - сміючись, додаю, і чую сміх на тому кінці.

- А ти як завжди в нас з піском в очах.

- Ні. Цього разу пісок на пляжі залишив. - не прибираючи посмішки відповідаю, та побачив, як Юстина виходить, одразу переходжу до справи. - Щось термінове?

- Таке... - тяжко зітхаючи, відповідає Власій і щось в його голосі мене насторожує. 

Коли зрозумів – зупинився і дивлячись в слід дівчині, здивувався від самого себе. Я міг би одразу здогадатись, що сьогодні його голос звучить по іншому, але із-за власних думок цього не почув. Як посмів прогавити?

- Власій, ти де? Тільки не кажи, що вони тебе знайшли... - прибрати тривогу в голосі не вдається, відповідаю, а сам продовжую іти за дівчиною, тримаючи дистанцію, і намагаючись зрозуміти, що робити.

- Та не панікуй. Ти не моя дружина. – сміючись, намагається пожартувати, а потім різко зупиняється і знову це тяжке зітхання. - Я їх зустрів. Побалакав. А зараз трішки відпочиваю.

- Твою ж... Ми ж домовлялись! - вигукую, та як тільки дівча повертається, одразу ховаюсь за першою ліпшою огорожою, міцніше притискаючись до заліза. Треба бути тихіше. Зараз не так людно і гучно, мене почути легко... куди ж я всі мізки подів?

- Заспокойся. Просто якщо можеш, приїдь. Якщо ні - сам доберусь.

- Чекай. Я таксі викличу - приїду. Адресу кажи.

- А чого приїхати не можеш? Чи твій шеф знову без коліс залишив, як тоді?

- В ціль. - зітхнув. - Ти тільки не рухайся занадто, зараз буду.

- Та що зі мною станеться. - засміявся він і, здається, я почув як щось хруснуло. - ОТ...

- Ти не бережеш себе. - спокійно відповідаю і швидко викликаю таксі по іншому телефону. - Зараз, почекай п'ятнадцять хвилин, я приїду.

Та на це мені не відповіли. Не скидаючи виклик, я намагався догукатись до нього, але все марно. Добре, що таксист розуміючий трапився і швидко мене доставив до потрібного місця без зайвих питань. Навіть допоміг Власія в машину посадити і доставити до лікарні, де прийшлось все таки залишити непосиду і повернутись до прямих обов'язків, через які в мене зараз телефон розривається ще гучніше, ніж зазвичай. Та все ж таки через деякий час вдалось вирватись на кілька годин, поки Юстина з Остапом в магазинчику, і побути з Власієм, розпитуючи про цей ранковий "сюрприз".

- А ти як завжди люб'язний. - підіймаючись на ліктях, крехтів.

- А ти легковажний. Ми ж домовлялись, що поки цю справу залишимо. – більш спокійно промовив, допоміг йому сісти і сам усівся на стілець, даючи тілу трішки відпочинку.

- Спочатку година нотацій,  а тепер такий спокій? Що сталось, друже? – крізь посмішку спитав Власій, а потім скривившись, додав – Думаєш я спеціально йшов тією стежкою, спеціально звернув їх увагу на свою скромну персону та ще й сам попросив мене розмалювати, як клоуна, що гримом користуватись не вміє?

- О це так ти загнув! - сміючись на всю, сподівався, що зрозуміло промовив. – Звісно ні, та я і досі не розумію чому так все сталось. Поясниш більш детально? 

- Довга історія. – відмахнувся, а потім ми обидва замовкли, чуючи пілікання. - І знову ця твоя дискотека. - закотив очі, промовив Власій та уважно подивився в мій бік.

- Ох... - зітхнув і заспокоївшись, я не поспішаючи дістав телефон з кишені куртки і прокрутив його в руці. - Сам в шоці. Іноді здається, що мій номер телефону на кожному сайті, що на нього телефонують та повідомлення відправляють. І без звуку не зробиш, бо загубитись можна в цих повідомленнях, якщо шеф подзвонить. - махнув рукою і швидко переглянув повідомлення. - От ти мені скажи, - повернув до нього екран, дав прочитати повідомлення. - я схожий на довідниковий центр?