Розділ 39

Дерев'яні двері здригаються від потужних ударів, погрожуючи ось-ось злетіти з петель. Чоловік розвертається і, витягнувши з-за халяви чобота кинджал, суне його мені в руки.

─ Запам'ятай, якщо стане зовсім погано, біжи, ─ його голос суворий і похмурий.

Давно він так зі мною не говорив.

─ Не оглядайся. Не чекай на мене. І найголовніше, не кидайся мені на допомогу. Сам я впораюся. З тобою не впевнений, тому що буду переживати за твоє життя. Обіцяєш?

Ковтаю клубок у горлі і киваю.

─ Ні скажи. Скажи вголос! ─ його очі блищать гарячковим блиском.

Стає по-справжньому страшно.

─ Обіцяю, ─ хрипко.

─ Добре, ─ задоволено киває, лише на секунду припадаючи до моїх губ, і вже прямує до дверей, щоб ривком їх відчинити.

Гардієц за ним так і завмирає з занесеним кулаком, явно не чекаючи такого. За його спиною маячить ще кілька людей у ​​формі арклоутскої гарди.

─ За яким правом ви вривається? ─ незворушно підіймає брови чоловік.

Стражники мовчки розступаються, і наперед виходить сер Ловар Родерік. Він переступає поріг нашої кімнати, витягає з рукава котарді сувій і, розправивши жовтуватий папір, приймається зачитувати:

"Сер Кіан Мелорі, лорд Рейрока, магістр некромантіі Арклоутской академії, ви звинувачуєтеся в розкраданні секретних документів і вбивстві поважного архіваріуса Віттора ван Дрейка. Вас належить доставити в міську в'язницю до з'ясування обставин. " Мої ноги раптово підкошуються, і я хапаюся рукою за камінну полицю, намагаючись втриматися у вертикальному положенні. Шокований погляд миттю знаходить очі чоловіка, намагаючись прочитати в них правду. Вже кому, як не мені знати, на що здатна наша правоохоронна система.

─ Мені треба поговорити з дружиною, ─ швидше читаю по губах, ніж чую його голос.

У вухах шумить від переляку і шоку кров.

─ Наодинці!

Стражники пригнічено переглядаються, продовжуючи топтатися на місці, Ловар гиденько посміхається.

─ Я сподіваюся на вашу розсудливість лорде Рейроку, ─ з притиском каже він і, киваючи гардійцям, виходить.

За ним гуськом вислизають інші, останній щільно прикриває стулку дверей.

─ Айне, я цього не робив, ─ Кіан, ступивши крок до мене, обіймає долонями мої щоки, змушуючи подивитися в очі. ─ Ти мені віриш?

Завмираю під цим поглядом, занурююся в бездонну синяву, розчиняюсь в ній, як у вирі. Вірю. Вірю, безумовно. Не міг, просто не міг мій чоловік, який так шанує закон, який довіряє системі, до мозку кісток відданий догмам правосуддя, піти на злочин. Тим більше зараз, коли від нього залежить наше майбутнє.

─ Звичайно, ─ трохи повертаю голову і, опустивши вії, притискаюся губами до його теплої долоні. ─ Хто цей ван Дрейк?

Некромант полегшено прикриває очі і тут же пригортає до себе, міцно стискаючи в обіймах. Тільки зараз я розумію, наскільки він переживав, очікуючи моєї відповіді. Невже, насправді думав, що я можу порахувати правдою слова цього слимака і відвернуться від нього?

─ Віттор ван Дрейк один з архіваріусів. Але клянусь, коли я йшов додому він був живий і здоровий, ─ впевнено каже чоловік, злегка мене відсторонюючи, щоб знову подивитися в очі.

─ Значить, хтось тебе по-крупному підставляє, прибираючи з дороги, ─ спантеличено насуплюю брови. ─ Кому це вигідно?

─ Ще не знаю, але обіцяю у всьому розібратися, ─ задумливо заявляє. ─ А тепер слухай уважно. Мені потрібно, щоб ти відправила терміновим гінцем листа в Іорк. Там живе мій друг, Ріхард О'Тулл, один з найталановитіших правозахисників у всій країні. А ще, я наполягаю, поки ми будемо в усьому цьому розбиратися, нікуди не їдь, будь в готелі, ─ просить він, уповаючи на мою розсудливість.

Нічого собі запобіжні заходи! Нервово ковтаю і мотаю на вус інформацію. А некромант, між тим продовжує озвучувати вказівки:

─ На вулицю виходь тільки за гострої потреби, навіть мене і Рорка не провідуй. Завтра прийде Ріган, він залишиться з тобою для постійної охорони. За номер я заплатив до кінця тижня. Гроші в правому ящику стола, на перших порах має вистачити.

На всі розпорядження я тільки можу кивати головою, беззаперечно погоджуючись. Чоловік повинен бути повністю спокійний щодо моєї безпеки, йому і так є за що переживати.

─ Кіан, може це просто дурна помилка, і тебе завтра відпустять? ─ з очікуванням заглядаю йому в обличчя.

─ Може, ─ погоджується, але без особливої ​​надії.

Двері раптово відкриваються і на порозі знову з'являється Ловар.

─ Майстер Мелорі, час вийшов! ─ оголошує він, пропускаючи гарду.

До нас підходить стражник, боязко стискаючи в руках металеві наручники. Видно, що йому страшенно ніяково заковувати в них колишнього товариша по службі, з яким не раз були пліч-о-пліч з одного боку барикад.

─ Не потрібно. Я сам піду, ─ злегка поводить плечем некромант, в останній раз обіймаючи мене і нагороджуючи на прощання жарким відчайдушним поцілунком.

А потім його ведуть.

Розгублено стою посеред кімнати, де ще хвилину тому відчувала себе найщасливішою у світі. У прочинені двері невідворотно вислизає тепло, розсіюючись в холодному повітрі коридору. Мерзлякувато обіймаю себе за плечі, намагаючись не завити від розпачу. Тримайся, Айне, тримайся! Не час зараз розкисати!

Але ридання все підступають і, як на зло, боляче здавлюють горло. Я несподівано для себе гірко схлипую.

Хтось пригортає мене до грудей, і приймається втішно гладити по волоссю. Від цього стає ще гірше, і я знову схлипую.

─ Ну-ну, не варто плакати, ─ чується знайомий голос, а я від жаху відстрибую мало не на цілий ярд. ─ Думаю, леді Айне, вам за краще повернутися в Кінлох, ─ радить гидкий Ловар.

Звідки він тут узявся? Голову даю на відсіч, я бачила, як він йшов разом з усіма. Повернувся? ─ Нікуди я не поїду, ─ твердо заявляю, аби не дати і найменшого приводу вірити в те, що зміню своє рішення. ─ А вам за краще піти геть!