Розділ 23

─ Ви хочете сказати, що зовсім-зовсім нічого не пам'ятаєте? ─ цікавлюся, обмотуючи голову сера Ловара бинтом.

Потерпілий гість сидить в загальному залі, після того, як мій чоловік допоміг йому піднятися по сходах й вийти зі склепу, а потім і підвалу.

─ Абсолютно нічого, ─ злегка похитує головою і тут же морщиться від болю. ─ Засинав я в своєму ліжку, а прокинувся вже, коли падав.

Вогонь потріскує в недавно розтопленому каміні, нога нещасного спочиває на сусідньому кріслі, міцно примотана до дерев'яних лубків, а я, закінчивши бинтувати голову, зосереджено відраховую краплі, які падають із пляшечки з ліками в чашу з водою. Мало того, що з чоловіком весь вечір поралася, а тепер ще й цей кволий. І якщо Кіана лікувати мені було навіть приємно. Та чого вже там приховувати, внутрішньо я пишалася собою ─ подивися, мовляв, яка я, і від мене є користь. То бридкому Ловару я б з великим задоволенням налила отрути. Хоча чого так на нього розсердилася? Він просто виконував свою роботу, як глави королівської арклоутскої гарди, а саме засудив злочинницю за вбивство.

Тільки от чи не доклав він свою руку до того, що тепер ми з чоловіком розплутуємо цілий клубок дрібних нестиковок і підтасованих фактів? Слідство, як виявляється, проводилося з рук геть погано. Особисто я в цьому не сумнівалася ні тоді, ні тепер. Скільки разів просила перевірити Рорка і Мелисанду, і на пальцях не порахувати, і стільки ж отримала відмов від нього. Навіщо слухати вбивцю, тим більше, коли головний свідок, а він же і жертва, вказує на неї.

Подаю ліки своєму пацієнту, і він, перехоплюючи чашу, на мить накриває мої пальці своїми, а потім відразу ж прибирає. Похмуро дивлюся з-під лоба, але він робить вигляд, що це вийшло не навмисно. Ох, не подобається мені це! Добре хоч, завтра Родерріка вже не буде. Кіан пішов відправляти з одним із ріддерів листа королю, в якому чітко вказав травми поважного сера і його неможливість продовжувати подальший шлях в Каріф. Сподіваюся, за ним надішлють віз і заберуть в Арклоу якомога швидше, а найкраще ось прямо до обіду.

І, відверто кажучи, я серйозно планую не бути привітною господинею, а благополучно проспати його від'їзд. Я і так майже цілу ніч на ногах.

Кіан повертається холодний і мокрий − на вулиці йде добрячий дощ. Краплі вологи блищать на його волоссі і накинутому на плечі плащі.

─ Кого відправив з посланням? ─ цікавлюся, подаючи кухоль з гарячим глінтвейном.

Кіан знімає плащ, вдячно приймає напій і теж влаштовується біля вогнища.

─ Юстаса. Він краще за всіх управляється з кіньми. До того ж такого спритного і легкого годі й шукати. До обіду вже буде відповідь.

Полегшено зітхаю і починаю складати інструменти в невелику шкіряну скриньку. Потім відношу їх на місце і, попрохавши вибачення  у чоловіків, прямую в спальню. А Кіан і Ловар залишаються ще про щось розмовляти.

Швидше за все, чоловік, як і я перед цим, береться допитувати нашого гостя. Я ж вирушаю спати.

До сніданку спускаюся, коли вже приходить час обіду. Але, заставши майже всіх ще за столом, розумію, що не одна я така соня. Окрім Ловара, звичайно. Він лежить у кімнаті з переломом ноги.

Єдине, що мені не подобається те, як Кіан і Гертруда уникають дивитися мені в очі. Це що за таємниці такі? Здогадуючись, що чоловіка буде не просто розговорити, відразу ж переключаюсь на няню.

─ Гертруда, розповідай, що сталося! ─ відкладаю ложку, навіть не доторкнувшись до юшки з кролика.

─ Дитинко, ти тільки не хвилюйся, ─ поплескує вона мене по руці, і я тут же починаю хвилюватися. ─ Прийшла відповідь від короля.

Відчуваю, мені цей самий відповідь зовсім не сподобається.

─ І що в ній? ─ тепер уже дивлюся, не відриваючись, на чоловіка, задаючи питання безпосередньо йому.

─ Його величність велів нам прийняти у себе потерпілого сера Ловара, надати йому будь-яку підтримку, а тебе, особисто, зайнятися його лікуванням. Шлях від дощу серйозно розмило, возик не доїде, застрягне в дорозі.

Мовчки скриплю зубами. Апетит пропадає геть.

─ Але це ще не все, ─ продовжує чоловік. ─ Послання в Каріф король попросив доставити мене. Після обіду я виїжджаю.

У грудях здіймається злість і на короля, що грає нами, як пішаками, і на Ловара, що ходить уві сні, і на ситуацію в цілому. Але що я можу вдіяти? І Кіан теж нічого не може. Доводиться виконувати накази. Тільки от не хочеться мені без чоловіка залишатися самою в замку з Родеріком.

─ Кіан, але ж ти теж поранений! ─ раптово приходить мені в голову думка, яка може допомогти.

Але чоловік хитає головою.

─ Ця рана не дуже значна, і, на відміну від поламаної ноги, не заважає мені їхати верхи в звичайному темпі.

Тихо зітхаю, розуміючи, що він має рацію. Запалення немає, заживе вона швидко, шви я наклала якісно, ​​розійтися не повинні, та й місце таке, що його не дуже будеш турбувати під час поїздки.

─ Перед від'їздом треба буде оглянути твою рану, обробити і перев'язати, ─ відсовую тарілку. Їсти перехотілося зовсім.

Мені здається, що чоловік з великим задоволенням відмовився б від подібних маніпуляцій, але, бачачи в якому я напруженому стані і щоб мене заспокоїти, легко погоджується на огляд.

Лабораторією я більше не користуюся, але цілком успішно застосовую в якості оглядового кабінету. Чому ні? Світло, чисто, нікому не заважаю, мене ніхто не відволікає, та й медикаменти всі тут. Зручно.

Після порятунку хлопчика до мене час від часу придибають стражденні за допомогою, а вже про своїх рідних жителів замку взагалі мовчу. Кожен день хоча б разок з кимсь щось трапляється, так що вони і раніше були частими завсідниками.

Поки я ретельно мию руки з милом, Кіан сідає на стіл, повернувшись пошкодженим боком до вікна, щоб мені краще було видно. Змочивши бинти спеціальним розчином, легко відокремлюю їх від рани. Краї радують своїм блідо-рожевим кольором. Немає ні припухлості, ні набряків, тільки злегка виступила і вже підсохла сукровиця. Рана загоюється разюче швидко і виглядає так, ніби їй уже тиждень, не менше. Задумливо вивчаю цей феномен, обробляючи шов настоянкою калі.