Розділ 14

Виявляється, Гіллаган О'Ши, це предок мого Джерома, який жив приблизно років так п'ятсот тому.

Він володів доволі серйозним магічним даром і досить-таки гострим і допитливим розумом. Але з віком талант вченого у нього геть витіснив всі людські якості, і Гіллаган заходився проводити експерименти на людях.

Дізнавшись про це, Ковен магів вигнав відступника з академії, в якій той викладав, і заборонив проводити досліди. Та тільки заборона забороною, але, коли це вона зупиняла творчу натуру.

Ось і наш майстер не особливо звернув увагу на табу і продовжував творити, правда тільки вже в своїй домашній лабораторії, що призвело до вельми несподіваних і приголомшливих відкриттів і не менш трагічних наслідків.

Більш глибока інформація про даного індивідуума засекречена і нікому, крім кількох осіб невідома.

─ Тобто, що Гіллаган винайшов, ти не знаєш? ─ питаю, прекрасно розуміючи, що Кіан цілком може бути одним з тих самих осіб, яким все відомо.

Але той розчароване знизує плечима.

─ Я знаю лише одне ─ Гіллаган О'Ши здійснив прорив у науці, але тим самим знищив багато людей. На нього війною пішли не лише найближчі сусіди, але навіть його власні діти. Ну а допомогла зупинити його, його ж власна дружина, пожертвувавши собою.

Не дивно, що О'Ши всіляко приховували наявність в сім'ї такого індивідуума. І тепер мені потрібно його знайти. А де шукати, якщо могила невідома? І, головне, навіщо? Навіщо мені останки давно покійного недоумкуватого вченого?

Добре, а якщо підійти до питання з іншого боку. Тобто, розібратися з другою частиною послання.

─ А до чого це ─ часу не залишилося? ─ задаю наступне питання.

─ На це питання у мене є всього лише теорія, і поки вона не підтвердилася, дозволь її не озвучувати, ─ заявляє некромант, і по його погляду розумію, що навіть якщо і не дозволю, то все одно з нього навіть слова не витягну.

У-у-у партизан!

─ Гаразд, ─ з видимим смиренням спираюся підборіддям на руки, зручно розмістивши лікті на столі. ─ Але тільки в тому випадку, якщо відповіси на моє наступне запитання.

Кіан кривувато усміхається, киваючи, і в його очах миготить якась тінь поваги. Приємно, що не кажи.

─ Що ти відчув, коли ми були на заїжджому дворі? Чому був настільки настороженим?

Я чіпко стежу за найменшою зміною виразу його обличчя, щоб переконатися, що його слова будуть досить щирими.

─ Ну, по-перше, такий заїжджий двір і сам по собі не дуже безпечне місце, сподіваюся, ти це розумієш? ─ я лише мовчки киваю, пропускаючи шпильку повз вуха. ─ А по-друге, мені здалося, що за нами хтось стежить. Хоча з часом це відчуття пропало, і я думаю, що подібні почуття були викликані лише тривогою за тебе. Адже пристойні леді там рідко зупиняються, а ти молода, красива, викликаєш у чоловіків інтерес і бажання. Хто знає, щоб в голову прийшло, до прикладу, тій компанії під хмельком, або чаклуну, який сидів за кутовим столиком.

─ Ти прямо описуєш мене, ніби я штабелями укладаю доблесних ріддерів своєю неземною красою ... ─ дивуюся такому незвичайному компліменту. Чоловік, правда, вважає мене гарною? ─ Почекай, ─ раптово доходить до мене. ─ Який чаклун? Хіба там був якийсь чаклун?

─ Був, ─ підтверджує Кіан. ─ Але на ньому був амулет відводу погляду.

─ Як же ти тоді побачив? ─ дивуюся.

─ Це вже третє питання, а ти обіцяла одне ... ─ посміхається Кіан. ─ До того ж я чую, що приїхав візок з сагартом, і нам би не завадило зустріти цього доброго пана.

Я розумію, що чоловік правий, але у мене накопичилося стільки питань, що нарешті зловивши його зараз, не хочу припиняти нашу змістовну бесіду, бо не знаю, коли мені випаде ще така нагода.

Проте сагарта і справді потрібно зустріти, тому підіймаюся зі свого місця і йду за чоловіком. Обряд Бас Сохраді не можна зараз провести за всіма правилами, але ми намагаємося зробити його якомога ближче до традиційного.

Спочатку потрібно дати відкуп Маннанові ─ богу смерті, повелителю Чорного моря Летта, в яке потрапляють всі грішні душі і там, на глибині, де править Владика вічного спокою, служать йому. Також туди потрапляють душі з прикордоння, яким поскупилися родичі і не дали хоча б пару шилінгів.

Потім приносимо жертву доброму Лудду, повелителю небесних палаців ─ солодкий пиріг і глечик пінистого елю, щоб він дозволив душі Джері переродитися, і прийти знову в наш світ, народившись заново. А також закопуємо біля могильного горбка посуд, одяг, взуття і зброю, щоб, поки не знайшлося відповідного тіла для переродження, там, в небесних палатах Джером не відчував себе забутим. І у нього був такий-сякий скарб, щоб прожити на небесах деякий час.

Сагерт читає над могилою молитву і всі ми кидаємо по три жмені землі, прощаючись з Джері і бажаючи йому якнайшвидшого повернення.

Саме зараз, під вогким вечірнім вітром я відчуваю, що це і правда кінець, і відпускаю коханого далі.

Нехай його дух буде вільним, я не бажаю його тримати біля себе своїм горем. Я хочу, щоб він переродився, жив, був щасливим і коханим знову. Нехай не мною, але з кимсь дуже хорошим і вірним.

Обтрушую з долонь налипнувші крупинки землі, підіймаю голову вгору, дивлячись на безкрайнє сіре небо, і одними губами шепочу: «Прощавай, Джері ...»