Розділ 21

Розділ 21

— Хто це? — прошепотіла я перелякано, поглянувши на Злата.

Якось так вийшло, що я притиснулася до нього, і він обійняв мене за плечі. Мабуть, від несподіванки й переляку я пригорнулася до чоловіка, бо побачила цих людей, які говорили ще й жахливі речі. Тоді навіть не зауважила, а зараз, оговтавшись, зрозуміла, що тулюся до Злата і тремчу, як осиковий лист.

— Схоже, якісь змовники, — знизав він плечима. — Все-таки ти мала рацію, жодних привидів не існує. Бачу, що вони спеціально поширювали чутки про привида, щоб сюди, у цей закинутий маєток, ніхто не потикався. А староста, очевидно, у ці три ночі, коли берги виходять на полювання, намагається заробити на подорожніх, котрі не поміщаються в постоялих дворах. От і змусив охоронця на воротах пропонувати цей маєток. Бач, на нього не діє магія оцих людей.

— Так, один із них називав іншого "Його Світлістю", напевно, слуга, а той чоловік — якийсь вельможа.

— Ти не впізнала його? — запитав у мене Злат.

— Я? Впізнала? Чому б це? — здивувалася я щиро.

— Ну, ти ж, мабуть, багатьох знаєш при королівському дворі, — зауважив чоловік.

І тут я згадала, що я ж, взагалі-то, принцеса Меара, котра повинна знати все, що відбувається у королівському палаці. Принаймні цього чоловіка-вельможу, котрий сьогодні тут топтався усередині маєтку, вона, напевно, знає. А от я... Я не знала його. У темноті не було видно його обличчя. Та навіть, думаю, якби й побачила при світлі дня, то не впізнала б, хіба що спогади Меари якісь з’явилися б.

Я прислухалася до себе, але ніяких асоціацій із голосом та обрисами постаті того чоловіка у мене не виникало. Чи значило це, що Меара уже послаблює свій вплив на мене? Можливо. Це було би добре. Дуже добре.

— Вони заховали щось там, у тій кімнаті, — прошепотіла я.

— Так, — Злат відпустив мене і підкрався до вікна, визирнув збоку і приглушено промовив. — Вони поїхали. Приїжджали сюди на якійсь кареті чи фургоні, схожому на купецький. Авжеж, адже цей чоловік і називав себе купцем... Прикинувся ним. Я так розумію, що він якийсь наближений до трону, знає добре Його Величність. І вони готують змову проти короля. Цікаво, що там заховано...

І Злат повільно рушив до передпокою. Очевидно, хотів перевірити ту кімнату і що там знаходиться.

— Зупинись! А раптом там якісь захисні чари, які подадуть знак тим, хто їх ставив? — гукнула я. — І взагалі, воно тобі треба? Ось переночуємо тут — і підемо своїм шляхом, кожен своєю дорогою. Не треба нам цього. Хай королівські вельможі самі розбираються у своїх інтригах!

— Але ж як так можна?! — озирнувся Злат здивовано. — Я маю підозру, що готується заколот, королівський переворот. І королю загрожує страшенна небезпека. Я хоч і не пам’ятаю себе, але, оскільки мене знайшли на дорозі в цьому королівстві, то я, значить, підданий Його Величності короля Варта. А значить, мене повинно це цікавити. Я як законослухняний громадянин маю попередити Його Величність! — обурення зазвучало в голосі чоловіка. — І ось що я вам скажу, Ваша Високосте, — звернувся він раптом до мене задумливо, — адже ви принцеса. Це ваш батько. Невже ви не хвилюєтеся за нього? Адже його вб’ють. Або, принаймні, хочуть щось із ним зробити. Це дивно..,— він раптом розвернувся і підійшов до мене впритул, заглянув просто в очі. — Ви дуже дивна донька. Невже ви не любите свого батька? Не хвилюєтеся а нього?

— Е-е-е.., — я хаотично почала думати, що б сказати, як пояснити свою і справді нетипову байдужість до рідного батька. — Батька, котрий віддав свою доньку за невідомо кого? Тобто, я хотіла сказати, за людину, яку я вперше побачила при заручинах? Звичайно, це мені не подобається. І... так, так... Батько?.. Гм... Батько... не знаю. Не знаю.., — я опустила голову, бо не знала, що ще говорити.

— Ви дуже дивна донька. І дуже дивна принцеса, — проговорив Злат задумливо. — Хоча, звичайно, це ваші внутрішньосімейні розбірки. Але як підданець Його Величності короля Варта, якому загрожує смертельна небезпека, і громадянин цього королівства, я мушу попередити злочин!

І Злат рішуче попрямував до кімнати, тримаючи перед собою свій магічний жезл...