Дивне кохання

Про чарівниць і чаклу­нок мова йде з давніх-давен. Хтось вірить в їх існування, хтось тільки сміється у відповідь: мов­ляв, усе то вигадки. Проте послухати ніхто не відмов­ляється, бо навіть побре­хенька може уроком стати — має своє повчання.

Жило на краю села одне подружжя — Мишко та Оляна. Обом їм було близько сорока років, саме той вік, коли людину вже не зіб'єш ні з її звичок, ні з обраного шляху.

Усі в тракторній бригаді знали: хоч найсмачнішого борщу кухарки поставлять на стіл, але Мишко колек­тивного обіду їсти не буде. Дістане свій вузлик, роз­мотає, візьме ложку та й «сьорбає» жінчине вариво: коли суп, а коли й борщ. Пиріжки з сиром, компот у пляшці... Поїсть мовчки — і до роботи.

Чоловік він наче й не похмурий, але зайвого сло­ва з нього не витягнеш. Насупиться, сяде пооддалік, коли хлопці на пере­кур збираються, — нікому не заважає, але й до гурту його не дуже тягне. Думає про щось своє, часом усміхається, ніби пригаду­ючи смішне, але нікому і пари з уст.

Дівчата чистять картоп­лю на кухні — усім кісточ­ки перемивають, а про Мишка нічого сказати не можуть. Сміятися з нього ніяк, бо він собі ціну знає, хоч який мовчун, але будь- якого балакуна вмить обірве. Може просто гля­нути з-під лоба, може бур­кнути щось крізь зуби, що й не розбереш, чи відкри­вав він рота, чи слово зро­нив, чи тільки хмикнув.

Оляна пошту носила. Село велике, вулиці розкидані, а вона як гайне, то миттю всю територію облетить – і вже дома. Мишко на комбайні пра­цював, не дуже далеко від села, урочище називалось Кленове. Змагалися екі­пажі: хто більше намоло­тить — тому зірку малю­ють на бункері. На ранок усе село знає, хто кого випередив.

Вийшло так, що Мишка обігнали. Та ще хто! Хвас­товитий Семен, якого здав­на Приймаком звали. Хоч і жив уже не в тещі, та ха­зяйнувати не навчився, все тільки під команду робив. Казали: скільки бий — стільки і в'їдеш.

— Оце так-так! — вда­рила в поли Оляна. — Се­мен попереду — бути тако­го не може!

На велосипед — і в степ. Кинула його в лісосмузі, сама з вузликом — навпе­рейми комбайнам. Стерня колюча, кров із подряпа­них ніг виступає, а жінка не зважає, перебігла усю за­гінку і присіла аж на тому боці.

Мишко примітив дружи­ну, але серед степу зупиня­тися не став. Дійсно, чогось у нього не ладилось того дня. Прикро, але що вдієш? Узяв-таки в Оляни вузлик — там молоко у глечику, окраєць свіжої хлібини, сало, зелена ци­буля.

П'є молоко, а дружина з нього очей не зводить. Чорні очі — дивиться і не змигне. Коса вибилась з-під хустки, по лицю піт ко­титься. Вузенькі губи трем­тять, наче їх образа сіпає...

Ніхто нічого не зро­зумів, чому Мишко враз вирвався вперед, чому у Семена раптом двигун за­чмихав, та й решта агре­гатів чомусь відставати ста­ли. Усе потім на Оляну пе­ревели: поки її в степу не було, поки й ладилось. Пішло і пішло — чаклунка вона, щось уміє, щось знає.

А ще у коваля Андрія була дружина Фрося. Біленька, мов голубка. Вона його надоумила у садку ставок облаштувати. Не для гусей та качок, а для душі. Приходить з ро­боти Андрій — тільки зуби блищать: увесь у кіптяві. Фрося йому гарячої води у ночви наливає. Змиє весь бруд, а тоді — до ставу. Босими ногами по холодній м'яті, по пісочку — та й шубовсь у воду — плаває, аж покректує: здорово! Усі кісточки розімне, і по­перек не болить.

Спробуй, постій біля того горна, з молотом біля наковальні, подихай отією кіптявою. Хто б не робив — від кашлю вберегтись не міг. А Фросиному Андрієві — нічого! Височенний, ро­жевощокий, бадьорий. Хлопці після роботи по «сто грамів» цмулять, а він — найкоротшою дорогою додому.

Поки доїде — у дворі на кабиці вже картопля шкварчить, на маленькому столику під яблунею — мед у полумиску, хлібина на рушникові. Фрося хоч і сама стомилася після кол­госпного поліття, але вже вмита, у білій блузочці, чи­стенькому фартусі — хоч картину з неї малюй.

Більш усього, що чак­лунками називали тих дру­жин, які були здатні коха­ти своїх чоловіків так гаря­че й самовіддано, що їх любов творила незбагненні дива.

В одній сім'ї батьки не пускали дівку на ву­лицю. Дід Мусій і слухати не хотів, щоб їхня Саня йшла увечері до гурту. Баба Ганна й собі підпря­галась:

- Не ходи, доню, твоє дівування ще буде! Ти ж зовсім дитина!

А ту дитину від щирого серця полюбив найвищий у селі парубок — Матвій. Дражнили його: нагнись, Матвійку, дам копійку... Боже ж мій, хто б побачив їх разом! Вона мов перепе­личка — манюня, тендітна, а він — мов цибатий жура­вель: диб-диб...

Скільки не ганяв Мусій, скільки не хапалась за ціпок Ганна — дівчина ви­скакувала у садок через вікно — просто в обійми своєму Матвійкові.

Сталось так, що обоє десь пропали. Тиждень не вертались. Ніхто нічого не знав, а дівчата хоч і бачи­ли подругу з хлопцем, так нікому не признавались. Ходили молодята попід річкою, між густими лозами, серед осокорів та верб, ночували у сторожа в го­родній бригаді — нічим іншим не могли довести дорослим, що жити одне без одного не можуть.

Тому й змирились обидві сторони — батьки і діти — та й зіграли ве­сілля. Прожили Матвій із Санею чудове життя, діти у них виросли дуже кра­сиві, бо краса, кажуть, з великої любові буває. Однак хтось у жіночому гурті, бувало, обмовиться: причарувала Саня — та й годі. Не міг же отакий ве­летень маленьку комаху примітити...

А сучасна молодь зовсім по-іншому все бачить. Сіпає невидимі ниточки комп'ютерних зна­йомств, розсилає «есемески», вітається по-американському... Наче комусь потрібна ота ширма, той безглуздий театр. Нікого нічим не здивуєш, про які чари можна вести мову?

Сусідський Вітя побував у цирку, подивився на акро­батів. Сам не свій, поїхав з батьком-фермером до ро­дичів. Там домовлялися щось про насіння, про вес­няну сівбу. Кинулись до хлопця, а його вже й сліду нема. Покликала молодень­ка акробатка, устигли вони обмінятися номерами мо­більних телефонів.

Невдовзі поріднився фермер з циркачами. При­їздили в село — відпочива­ли. А тоненька, мов лозин­ка, Ксеня на спориші впра­ви показувала. Сидить Вітько на лавці, мов заво­рожений, очей не зводить з того дива. Самому не віриться, що тепер — це його дружина. Серце здіймається аж до хмар...