Кодекс Л4В

"От дідько. Так мало залишилося доїхати, а ми ніби равлик плетемося", — проклинав я подумки затор.
Дивлячись у вікно, я спостерігав за тим, як люди навіть пішки переганяють дорожній транспорт. Злегка похитавши головою, втупився далі у смартфон.
— Молодий чоловіче! — пролунав поряд зі мною скрипучий старечий голос, який, схоже, звертався до мене.
— А? Що вам? — запитав я, виймаючи з лівого вуха навушник.
— Дозвольте присісти пенсіонерці.
Я оглянувся і, дещо помітивши, повернувся до неї зі словами:
— Он, гляньте туди! Бачите? За п’ять метрів є вільне місце.
— Так, ви абсолютно праві, воно є. Але мені було б зручніше присісти тут. Я старенька, мені важко ходити тепер. Може, ти пересядеш туди і…
— А може, ви не будете мені казати, що робити? — гримнув я на стару. — Я зайняв це місце першим, і навіть якби мав вам поступитися, то хоча б за умови, що тут і справді нема де присісти. А якщо вам лінь пройти навіть туди, то краще б взагалі з дому не виходили!
Пенсіонерка повільно змірила мене поглядом:
— Ну, гаразд. Як знаєш...
Я вирішив більше не звертати на неї уваги, вставивши навушник назад.
Нарешті через 20 хвилин я дістався своєї зупинки і, вистрибнувши з автобуса, стрімголов побіг через дорогу, не дочікуючись, поки світлофор покаже зелене світло.
— Андрію, фух… Все, я на місці. Вибачай, клятий затор, — захекавшись, вигукнув я.
— Тобі пощастило, вони також запізнилися. Так що ми тільки починаємо.
— Супер, хвилину — і вибігаю до вас.
— Окей, тільки хутчіш, Іване.
Я закинув речі в підсобку і, прихопивши сумку із фотоапаратом та об’єктивами, пройшов до першої локації, де на мене вже чекали клієнти. Сьогодні мало бути багато роботи...
***
Вечір настав непомітно, а з ним і кінець мого робочого дня. Вийшовши на вулицю, я одразу попрямував у напрямку зупинки, аж допоки не відчув виражене бурління у шлунку. Подаючи явно недвозначні натяки, живіт змусив мене глянути в бік, як не дивно, «Макдональдза». Типовий аромат, який доносився до мене звідти, спричинив ще одне промовисте гурчання всередині. "Не звертай уваги. Просто йди собі далі. Пройди повз". Я намагався, правда намагався. Проте врешті-решт здався й попрямував за цим вельми провокативним запахом до закладу. Замовивши найкалорійніше меню з-поміж усіх, плюхнувся на одне з вільних місць біля вікна, вирішивши заодно трохи попрацювати в ноутбуці з фотографіями, і навіть не помітив, як провів там декілька годин. Вчергове здивувавшись тому, як швидко може минати час, я вийшов на вже майже нічну вулицю, застібнув куртку й попрямував до зупинки. Я не очікував, що о цій порі вдасться швидко дочекатися свого автобуса чи маршрутки, проте, схоже, сьогодні мені пощастило. З-за повороту, як тільки я підійшов до місця зупинки, виїхав саме мій номер — «13». Він під’їхав і з типовим звуком пневматичного шипіння відчинив свої двері. Проте тільки одні, прямо навпроти мене. Лиш одна лампочка увімкнулася всередині салону, і та миготіла лиш злегка. Виглядало все це дивно. Може, несправний чи прямує в депо? Але чому тоді він зупинився і відчинив двері? Я оглянувся навколо. Ні іншого транспорту, ні людей. Двигун не стихав, а двері продовжували бути відкритими, ніби очікуючи на когось. Незабаром пролунало сповіщення: «Обережно, двері зачиняються, наступна зупинка — вулиця Лебедського, 26». А й до дідька. Це ж мій маршрут. Схоже, він таки працює. Решта освітлення в салоні також ніби заблимала. Я вирішив, що це якісь неполадки, тож, більше не вагаючись, застрибнув всередину. Двері одразу ж зачинилися, і ми рушили з місця. Впавши на перше-ліпше місце, я дістав телефон. Зверху побачив повідомлення від Гугл-фото. Я клікнув на нього майже автоматично. Хвильку, другу я дивився на той колаж із чотирьох фотографій, що він мені продемонстрував. Мої губи стали як дві тонкі нитки, а очі змокріли. Пройшов вже місяць, цілий бісовий місяць, як не стало матері. Перші тижні я взагалі не знаходив собі місця і тільки-но почав відчувати, що готовий повернутися до життя, як він мені присилає те, від чого серце знову стислося від болю. Ми були тоді всі разом в Іспанії. Довгоочікувана сімейна поїздка. Як же чудово ми там провели час. У неї ще було тоді волосся. Золотисте, як колоски пшениці, і такий щасливий вигляд. Я заблокував телефон, глянувши у вікно. Як же все бісило. Може, варто ще взяти змін на роботі? Хрін його знає, як краще… Продовжуючи спостерігати у вікно, через деякий час я зловив себе на думці: «Якийсь дивний цей маршрут, незнайомий». Серед майже суцільної пітьми миготіли силуети безлічі голих дерев, різні кущі, траншеї, але жодного будинку, куди не глянь. Я примружився, опустивши погляд нижче. Мої очі злегка блукали, ніби пригадуючи щось. Глянув у вікно знову. Темні околиці, відсутність ліхтарів і безліч дерев. Я озирнувся навколо, повільно просканувавши поглядом салон. Пусті сидіння без жодної людини. Тільки зараз я усвідомив, що ми весь час їхали без жодної зупинки, взагалі незрозуміло куди. Глянув на єдине джерело світла — лампочку, що висіла наді мною. Решта так і не загорілися. Я спробував пригадати: а чи були взагалі якісь сповіщення? Невже він їде у депо? Але чому тоді… Мої думки перервав ледь чутний шурхіт, що доносився з кінця салону.
— Агов! Тут є ще хтось? — невпевненим голосом гукнув я.
Ніхто не відповів. Проте волосся на потилиці стало дибки. Я спочатку подумав увімкнути ліхтарик, але вирішив, що найкраще буде просто підійти до водія і дізнатися, що до чого. Можливо, мені просто не хотілося побачити когось у кінці салону, або я ще більше боявся, що там взагалі нікого не виявиться. Мотнув головою, спробувавши відігнати параноїдальні думки. Піднявся і неквапливо пішов у бік прихованої серед темряви кабінки, постукавши по склу. Я побачив тільки темний силует, який ніби й не помітив мого стуку, повністю проігнорувавши його.
— Агов, вибачте, скажіть, будь ласка, де…
Гулкий удар по моїй голові не дав мені договорити. Сука! Передні двері різко відчинилися, хоча ми були ще на ходу. Я спробував розвернутися, тримаючись за потилицю лівою рукою. Не встиг я розгледіти розпливчасту постать переді мною, як ще один удар прийшовся прямо в живіт. Мене скрутило від болю. Я відчув, як вміст шлунка ледь не вийшов назовні. Дверцята кабіни водія напористо штовхнулися і відкинули мене прямо в бік відчинених дверей салону. Я встиг схопитися за якийсь із поручнів, але одна нога прослизнула вперед, майже торкнувшись дороги. Злегка скрутився, схопившись вільною рукою за стегно. Обличчя скривилося. Спробував підтягнути ліву ногу до себе і, незважаючи на біль, спробував піднятися. Але мені не дали такої можливості, виштовхнувши з салону копняком у спину з грубою силою. Ліва нога торкнулася землі й одразу мотнулася вбік, змусивши мене слідувати за нею… Кубарем я покотився по асфальту, дістаючи нові травми та розтягнення, а коли зупинився, побачив попереду силует автобуса, що швидко віддалявся від мене, зникаючи в пітьмі…
Деякий час я важко дихав, губами відчуваючи холод асфальту. У вухах нещадно гупав ритм власного пульсу. Можливо, через це, але я поки не відчував сильного болю. Відійшовши від шоку, я зміг присісти. Ліва нога була неприродно вивихнута, а стегнові м’язи, схоже, надірвані... Я торкнувся обличчя, посмикуючись від болю. Спробував повернутися, але не зміг. Трохи посидівши так, я тремтячими руками намацав смартфон у кишені. Розблокувавши його, глянув на екран, намагаючись зосередитися, полегшено видихнувши наприкінці. Набравши швидку і сповістивши їх про ситуацію, став очікувати на їхній приїзд. Я таки зміг визначити геолокацію свого перебування, проте відчуття страху знову опанувало мене, адже я був бозна-де, в глушині. Поряд — тільки ліс. В моїй голові постійно крутилися три питання: "Хто? Чому? Навіщо?"
***
Минув уже тиждень від тих подій. Тепер я ходив на милицях через травмовану ліву ногу, що була вся обперезана еластичними бинтами. Решта подряпин та забоїв хоч і дошкуляли, але не настільки. Стерпно. Що мене по-справжньому лякало і дивувало водночас, так це розмова з поліцейськими. Вони повідомили, що «того вечора не ходив жоден автобус із зазначеним мною номером. Точніше, його просто не мало бути вчора на лінії, як і двох інших…» То куди ж я сів тоді? — питав я себе. Досі не вдалося встановити абсолютно нічого. На додачу, мій ноутбук був повністю зламаний, через що я не міг працювати навіть дистанційно.
Ще через кілька днів я вирішив прогулятися. Використання милиць було для мене новим, але я зміг швидко призвичаїтися. Захопивши наплічник, я попрямував до найближчого магазинчика. Набравши продуктів, я випадково забрів до відділу з алкоголем. А може, й ноги самі мене туди привели. «Купи собі соку та йди додому», — але ні, в такі моменти, коли все йде шкереберть, відчуваєш, що просто мусиш напитися, бодай разок. Вхопив пляшку коньяку і тепер вже рушив до каси. Стоячи в черзі, краєм ока помітив пару дітлахів років восьми-десяти зліва від себе, які намагалися дотягнутися до шоколадок на одній з полиць. Вирішив підійти і допомогти їм. Вони подякували і побігли кудись далі вглиб магазину. Ну а я повернувся і попрямував назад. Такий був хід думок… Але милиця, переставлена мною цього разу, зрадницьки ковзнула вбік, натрапивши на щось слизьке, через що, утративши рівновагу, я полетів додолу. Сухий тріск розбитого скла дійшов до моїх вух, а за ним і шлейф шоколадно-ванільних ноток, який став наповнювати весь простір. Ех! Якщо не щастить, то по повній. Так виходить? — подумав я про себе. Мені допомогли підвестися. Благо це падіння виявилося не дуже травматичним, тож я спокійно став у чергу назад. Бажання брати нову пляшку не було ніякого взагалі.
Поки черга просувалася далі, я помітив, як дехто з людей, а саме парочка літніх жінок, шепотілися між собою, часом дивлячись на мене і дивно тицяючи пальцями у мій бік.
— Давайте, може, і я доєднаюся до діалогу?! Там, схоже, обговорюється щось дуже цікаве, так?! — не стримавшись, промовив я до них.
— Та ми дивака тут одного обговорюємо, а може, й психічно хворого, — проскрипіла своїм неприємним голосом стара.
— Так, так, дивний, дивний, — додала від себе її співрозмовниця.
— Ще й голос на бідну беззахисну пенсіонерку підіймає, бач, який.
— Та я… Я не підіймав на вас голос, — тут я взагалі оторопів від сказаного нею.
— Може, пити треба менше, то й падати будеш рідше, — продовжила вона.
— Так, так. Менше пити, менше пити...
— Молодий ти ще. Менше вживай та більше стеж за своєю поведінкою, якщо, звісно, хочеш прожити довго… — тихішим голосом промовила вона.
— І як мені це сприймати, а??? — гнівно глянув я на них. — Це що, погроза?
Я зробив пару кульгавих кроків у бік цих старух.
— Ну, годі вам, пане, — перегородив мені шлях охоронець, який вмить з’явився нізвідки. — Це ж бабці. Старіють, говорять усяке, легше сприймайте.
— От ви бачили, бачили його? Як він на мене зиркнув. Я йому пораду, а він на мене сичить.
— Ой, та ну вас.
Ці двоє продовжили зиркати і далі, але я вирішив, що вони цього і справді не варті. Ще не вистачало через них нервувати на додачу до всього. Діставши навушники, я увімкнув музику поголосніше, щоб якомога швидше відволіктися. Вийшовши з магазину, попрямував додому, сподіваючись там зачинитися і не виходити нікуди ще довго, а їжу замовляти тільки доставкою. 
Очікуючи біля світлофора, я подумками пригадував ті події, що сталися зі мною в автобусі. Щось підказувало мені, що все це було не просто випадковістю чи збігом обставин, але що тоді? Незабаром я відчув тремор від цих думок. Мої передчуття спонукали мене повернути голову. Не встиг я цього зробити, як за мить відчув холодний асфальт під руками і ниючий біль у ділянці спини. Чому так гуде машина? Який же бісячий… Стривай… Колеса машини, мов лещата, вмить затисли мої руки між асфальтом і собою. Мої руки були витягнуті вперед, і я не встиг їх навіть підтягнути до себе, щоб уникнути цього. Хрускіт кісток вібрацією пройшов по всьому моєму тілу. Це була мить. Мить, після якої я побачив подобу трафарету на них. Гострий, нестерпний біль дійшов до мого мозку, змусивши мене смикнути їх до себе. Шкіра відірвалася, разом із частиною м’язових волокон залишившись на асфальті. Мені стало зле, і я впав на бік, важко кліпаючи та дивлячись кудись уперед. Останнє, що я помітив перед втратою свідомості, — туманний силует, що зникав удалині.
***
Прокинувся я у шпиталі. Через давильну важкість у голові потребувався деякий час, щоб оговтатися від сну. Я захотів торкнутися обличчя, але не зміг. Відчув тільки поколювання і сильний біль. Відкривши очі, я побачив, що саме завадило мені це зробити. Металеві прути, мов ножі, встромлені у м’ясо, стирчали з обох моїх рук. Вірніше, з їхніх понівечених версій. Ця металева установка не давала можливості навіть на міліметр поворушити пальцями. І тут я пригадав… пригадав останні події, які й спричинили все це. «Я закупився в магазині, стою біля пішохідного переходу, а потім...» Мене аж смикнуло від цих спогадів. Пара сльозинок прокотилася по моєму обличчю. Прийняти це було занадто важко. Мені пригадався шпиталь, але не цей. Там, де лежала мама. Я часто навідував її, хоч мені й ніколи не подобалися лікарні. А тепер і я тут опинився. За що мені все це? Що я зробив не так?
Двері відчинилися, і до мене зайшли лікарі. Вони прояснили ситуацію, детально описавши всі нюанси. Після чого покинули мою палату, повідомивши, що скоро завітають поліцейські. Я ж поринув у свої думки, особливо не слухаючи їх. Ситуація — гірше нікуди! Страхування не покрило б і половини плати за лікування. Та ще й мої руки вже ніколи не стануть такими, як були раніше. Як мені працювати далі? Як взагалі жити? Я постійно намагався ковтнути слину, але не міг. У двері хтось постукав й неквапливо зайшов, відвернувши мене від роздумів. Це виявилися поліцейські.
— Вітаю, Іване. Мене звати Максим, а це мій помічник Владислав. Я веду вашу справу. Лікарі нам повідомили, що з часом ви одужаєте, це добре. Менше з тим, ми намагаємось зрозуміти деякі, — він злегка потер свого лоба, — наразі вкрай заплутані деталі вашої справи. Сподіваємось, ви зможете нам їх прояснити. Опишіть, будь ласка, для початку ситуацію, яка спричинила цю трагедію. Можливо, ви щось помітили, відчули. Важливо абсолютно все.
Гнів почав підійматися всередині мене. Я очікував, що вони повідомлять про затримання, а мені компенсують усе встократ. Але ні. Ніхто нічого не знав. Тільки одні питання до мене — і більше нічого.
Я коротко переповів їм ситуацію без особливого ентузіазму, втупившись поглядом кудись донизу. Трохи порадившись, Максим знову повернувся до мене й продовжив:
— Розумієте, Іване, камери там були, і ми вже передивилися їх усі. На жаль, окрім вас, вони не змогли зафіксувати більше нікого. Наш експерт сказав, що, — на мить поліцейський запнувся, — все виглядало так, ніби ви самі стрибнули під машину.
— Стрибнув? Сам??? Ахах… Ахххаххх.
Незважаючи на біль, мені стало смішно. Настільки, що я став істерично реготати. Я не знав, що думати і як це коментувати, адже їхня заява виявилася навіть більш абсурдною, ніж усе те, через що я пройшов. Полісмени почали переглядатися один з одним.
— Іване, зазвичай усьому можна знайти раціональне пояснення. Не так давно ви втратили близьку людину. Прийміть мої співчуття. Це будь-кого могло би підкосити. Ми просто хочемо…
— Тож ви натякаєте, що це все «я» зробив із собою, так?
Не знаю, як я зміг так довго слухати цей маразм. Я просто не міг повірити тому, що чую. Врешті-решт, тепер для них саме «я» виглядав як головний підозрюваний. Самогубство...
— Вимітайтеся звідси! Не хочу нікого бачити!
— Гаразд, тоді ми зайдемо пізніше. Відпочивайте.
У мене просто не було слів. Ніби якась конспірологічна змова, абсолютно все і всі були проти мене. Коли ж це все почалося? Мав же бути каталізатор. Я намагався щось пригадати, але так і не дійшов ні до якого резонного висновку і згодом провалився в сон. 
Пробудив мене жіночий голос і легкий доторк її руки. Розплющивши повіки, я побачив медсестру. Вона говорила щось про ін’єкцію на ніч. Ніч? Я недовірливо кліпнув очима, глянувши у вікно. Схоже, я проспав увесь день.
— Цей укол може здатися трохи неприємним. Потерпіть трішки.
Я іронічно хмикнув від її слів: «Неприємно. Потерпіть». Це звучало для мене як знущання. 
— Ну от і все.
— Вже все? Я навіть нічого не відчув.
— О, дякую. Я хотіла зробити якомога безболісніше перед тим, що на вас очікує далі.
Останні слова пролунали мов грім серед ясного неба. Я не встиг навіть сказати щось у відповідь, знепритомнівши вмить.
***
Наступного разу я прокинувся не в палаті, а в якомусь напівтемному вогкому підвалі. Голова опущена, підборіддя торкається грудей. Я зміг злегка розплющити очі, але все пливло перед ними. Відчув, як сиджу на чомусь. Схоже, стілець. Спробував ворухнутися й усвідомив, що прив’язаний до нього. Тулуб, руки, ноги — усе тіло було міцно прикуте до стільця.
Нарешті, я зміг щось почути. Переривчасте дихання долинало до мене звідусіль. Спробував припідняти голову і розгледіти щось, але я й досі дивився, наче крізь імлу. Бачив лиш силуети. Хто вони? Чому їх так багато? Невідомі постаті бубоніли один до одного і пересувалися з місця на місце. Зір став повертатися до норми, ставав різкішим. Я зміг нарешті побачити… Побачити тих, хто скоріш за все і був винен у моїх бідах весь цей час. Це виявилися люди! Вірніше сказати: кволі, немічні, зморщені та сутулі — СТАРИГАНИ!!! 
До мене вийшла одна з них. Я впізнав її. Одразу ж. Це була саме вона — та пенсіонерка з автобуса, яка просила поступитися місцем. Увесь пазл склався вмить. Проте не було зрозуміло тільки одного — навіщо? Я спробував промовити до неї. Це давалося мені нелегко після того уколу.
— Ви… Все це... Тільки тому, що я не поступився вам?
Вона не відповіла, продовжуючи мовчки свердлити мене поглядом. І це точно не був погляд кволої та беззахисної старої пенсіонерки.
— Пробачте, вибачте мене! Це моя вина! Моя! Я останній місяць сам не свій, але я не погана людина. Пробачте! Я нікому не розповім, тільки відпустіть.
— Тихо, тихо, не треба так хвилюватися. Звісно, ми тебе відпустимо, ми ж не варвари якісь. Але, розумієш… ти так відчайдушно тримався за те місце, яке, до речі, мало спеціальну позначку, що мене це зворушило до глибини душі.
Промовивши це, вона кивнула двом бабцям, і ті підійшли до мене, ставши по обидва боки від мого стільця. Адреналін запульсував як скажений. Я не знав, що мене очікує далі, але міг сказати напевне, що нічого хорошого. 
— Прошу, ви вже зробили достатньо. Будь ласка!
Вона не чула мене, сказавши тільки одне-єдине слово цим двом:
— ДЕСЯТЬ!!!
Вони дістали молотки з-за своїх спин і почали бити ними по моїх колінах і стегнах. Хрускіт чашечки гучно відлунив у приміщенні. Мене буквально розривало від болю. Я кричав, я благав їх припинити, але вони не зупинялися доти, поки кожна з них не вдарила по 10 разів. Я сподівався, що все це виявиться кошмарним сном. Можливо, я все ще в палаті. Це сон! Точно сон!
— Ми ще не закінчили, — пролунало від цієї клятої відьми.
Вона вхопила своїми пазурами моє волосся і потягнула голову вгору і назад, аж поки я не зустрівся з її поглядом: «Ще рано вам засинати, молодий чоловіче».
— ДЕСЯТЬ!!!
Нова хвиля болю пройшлася по моєму тілу, як струм по оголених дротах. Але цього разу вони трощили мою гомілку, все тими ж молотками. Я більше не зміг терпіти біль і втратив свідомість. В мить щось кольнуло мене в груди. Я повернув голову і побачив ту медсестру.
— Я ж казала, поки зарано вам спати. Трохи адреналіну не завадить.
— ДЕСЯТЬ!!!
Тепер молотки заграли по моїх ступнях. Це перейшло будь-які межі. Я вже не хотів жити. Сподівався, що мене просто доб’ють нарешті в якусь мить. Горло пересохло настільки, що говорити і навіть кричати стало неможливо. Але, може, це й на краще. Хоча б зустрінуся з мамою на небесах. 
— От тепер ви маєте абсолютно законну можливість сидіти всюди, де тільки захочете, — лунали її слова в моїй голові, — а якщо вам і відмовлять, то нічого. Можливо, ви просто не одразу помітили вільне місце. Я дуже сподіваюся, що цей вступний урок виявився для вас достатньо прозорим. 
Я більше не мав сил навіть щоб кивнути. Я молив Бога, аби просто померти тут на місці, щоб тільки більше не чути цього слова — «десять».
— Ти дуже настраждався, тепер відпочивай, — промовила наостанок вона.
У цей момент медсестра зробила мені ще один укол, і я одразу ж заснув.
Цього разу я прокинувся в шпиталі, на тому ж ліжку. Біля мене стояли поліцейські, а також декілька лікарів. На бейджі одного з них я побачив напис «Психіатр».
До мене підійшов Максим і спитав:
— Іване… Що сталося з вами цієї ночі? Ви пам’ятаєте, хто це зробив?
Ні! Ні!!! Геть з голови! Тільки не це! Чому вони мене не добили? Чому? – Короткі спалахи до болю яскравих спогадів замиготіли в моїй голові. Я пригадав. Усе!
— Це все я! Я зробив це з собою! Це все я! Я!
Моє обличчя скривилося. Мене почало трясти. Панічна атака почала викликати відчуття задухи. Один із лікарів швидко скомандував медсестрі поряд:
— 10 кубиків…
Лікар не зміг договорити. Я почав кричати й істерити, постійно промовляючи одну фразу:
— Тільки не знову... Тільки не знову….