Кодекс Л4В

  ‘От дідько. Так мало залишилося доїхати... й ніби равлик, плетемося’. — проклинав я подумки затор.
    Дивлячись у вікно, я спостерігав за тим як люди, навіть пішо переганяють дорожний транспорт. Важко видихнув, злегка похитавши головою.
    — Молодий чоловіче! — поруч зі мною пролунав скрипучий, старечий голос.
    — А, що вам? — запитав я, виймаючи з лівого вуха навушник.
    — Дозвольте присісти старенькій пенсіонерці.
    Я глянув навсібіч... Дещо помітивши, повернувся до неї зі словами:
    — Он, гляньте туди, бачите? Всього за п’ять метрів від вас вільне місце.
    — Так, ви абсолютно праві, воно є. Але мені було б зручніше присісти тут. Я старенька, мені важко ходити. Може, ти сядеш на те місце і…
    — А може, ви не будете мені казати, що робити? Я зайняв це місце першим і навіть якби й мав вам поступитися, то хоча б за умови, що тут і справді нема де присісти. А якщо вам лінь пройти п’ять метрів, то краще б взагалі з дому не виходили…
    Пенсіонерка повільно обвела поглядом молодого чоловіка:
    — Ну, гаразд. Як знаєш...
    Я вирішив більше не звертати на неї уваги, мовчки вставивши навушник назад . 
***
    Нарешті, через 20 хвилин я дістався своєї зупинки і, вистрибнувши з автобуса, стрімголов побіг через дорогу, не дочікуючись, поки світлофор покаже зелене світло.
    — Андре, все, я на місці… Фуф. Вибачай, клятий затор. — захекавшись, вигукнув я.
    — Тобі пощастило, вони також запізнилися. Так що ми тільки починаємо.
    — Супер, хвилину і вибігаю до вас.
    — Окей, тільки хутчіш, Іване.
    Я закинув речі в підсобку й прихопивши сумку із фотоапаратом та об’єктивами: пройшов до першої локації, де на мене вже чекали клієнти. Сьогодні мав бути насичений день...
***
    Настав вечір. Я закінчив роботу. Вийшовши на вулицю, одразу попрямував в напрямку зупинки, аж допоки, не відчув, виражене бурління у шлунку. Подаючи явно недвозначні натяки, живіт змусив мене глянути в бік - Макдональдза. Типовий аромат який донісся до мене звідти спричинив ще одне гурчання всередині. Я здався й попрямував за цим провокуючим запахом до закладу. Замовивши меню, вирішив заодно трохи попрацювати в ноутбуці, й навіть не помітив як провів там декілька годин.  Вчергове здивувавшись тому, як швидко може минати час, я вийшов на вже нічну вулицю попрямувавши на зупинку, де побачив свій автобус. Середні двері були відкриті, а в салоні миготіла одна лампочка.  ‘Мде,  почекаю інший’  — промайнуло в голові.  Але не встиг я зробити жодного кроку, як завівся двигун, та і решта лампочок також заблимали. Подивишись по сторонах, я трохи повагався і плюнувши на асвальт, врешті-решт зайшов усередину та впав на перше місце, яке потрапило в поле мого зору. Двері одразу зачинилися, і ми поїхали.  
    Як завжди, перше що я зробив, це дістав телефон, почавши передивлятися все підряд на ютубі... 
    Через деякий час, може, хвилин десять, у мене почав зникати зв’язок. 
Я невдоволено цокнув язиком й вийняв навушники, склавши їх до кейсу, а потім перевів погляд на вікно. Серед майже суцільної пітьми миготіли силуети безлічі майже голих дерев. Я примружив очі, глянувши кудись уперед, ніби пригадуючи чи намагаючись щось зрозуміти. Глянув у вікно знову. Темні околиці, відсутність ліхтарів і безліч силуетів дерев. Я озирнувся навколо, повільно просканувавши поглядом салон. Пусті сидіння без жодної людини.  По мені пробіг холодок. Я застібнув куртку до горла. Глянув на єдине джерело світла в цьому салоні – лампочку що висіла наді мною. Решта ж так і не загорілися. Я спробував пригадати, а чи були сповіщення про зупинки взагалі: ‘Невже він їде у депо? Але чому тоді…’ — промайнуло в моїй голові.
    Мої думки перервали ледь чутні звуки, що доносилися з кінця салону. 
    — Агов! Тут є ще хтось? — схвильовано гукнув я.
    Ніхто не відповів. Я вирішив підійти до водія. Піднявся і неквапливо пішов у бік прихованої серед темряви кабінки.
    — Агов, вибачте, скажіть, будь ласка, де…
    Різкий удар  по моїй голові не дав мені договорити. В очах стало темніти. Нав’язливий дзвін заполонив мою голову. ‘Сука!’ Усе пливло перед очима... Передні двері різко відчинилися, хоча ми були ще на ходу. Я спробував автоматично розвернутися, тримаючись за потилицю лівою рукою. Не встиг я розгледіти туманну постать переді мною, як ще один удар прийшовся прямо в живіт. Мене скрутило від болю. Я відчув, як вміст шлунка ледь не вийшов назовні. Дверцята кабіни водія напористо штовхнулися і відкинули мене прямо в бік відчинених дверей салону. Я встиг схопитися за якийсь із поручнів, але одна нога прослизнула вперед, майже торнувшися дороги.  Я злегка скрутився, схопившися вільною рукою за ліве стегно. Обличчя скривилося від болю. Спробував підтягнути ліву ногу, щоб її не стерло асфальтом, і, незважаючи на біль, спробував піднятися. Але, мені не дали такої можливості, виштовхнувши з салону копняком в спину грубою силою. Ліва нога торкнулася землі й одразу мотнулася вбік, змусивши мене слідувати за нею… Кубарем я покотився по асфальту, здобуваючи нові травми та розтяжіння. Зупинившися, побачив попереду силует автобуса, що швидко віддалявся від мене, зникаючи в пітьмі…
    Декілька хвилин я важко дихав. Адреналін пульсував по максимуму.  Можливо, через це, але я не відчував вже сильного болю. Відійшовши від шоку та панічної атаки, я зміг присісти. Ліва нога була неприродньо вивихнута, а стегнові м’язи схоже надірвані... Я торкнувся обличчя , посмикуючися від болю. Спробував повернутися, але не зміг. Трохи посидівши так ще, я тремтячими руками намацав смартфон  у кишені. Розблокувавши його я деякий час дивився на екран намагаючися зосоредетися, полегшено видохнуши вкінці. Набравши швидку і сповістивши їх про ситуацію, став очікувати на їх приїзд. Я таки зміг визначити геолокацію свого перебування, проте відчуття страху знову опанувало мене, адже я був бозна-де, в глушині. Поряд — тільки ліс.  В моїй голові постійно крутилися 3 питання: ‘Хто? Чому? Навіщо?’
***
   Пройшов вже тиждень з тих подій. Тепер я ходив на милицях через травмовану ліву ногу, що була вся обперезана еластичними бинтами. Решта подряпин, забоїв та розтяжінь, були хоч і не приємними, але не настільки.  Що мене по-справжньому лякало і дивувало водночас, так це розмова з поліцейськими. Вони повідомили, що: «в той вечір не ходив жоден автобус із зазначеним мною номером. Вірніше, його просто не мало бути вчора на лінії, як і двох інших…»  ‘То куди я сів тоді?’ — питав я себе.
    Досі не вдалося встановити абсолютно нічого. На додачу, мій ноутбук був повністю зламаний, через що я не міг працювати навіть дистанційно. Гірше й не придумаєш… Стільки питань і жодної відповіді. ‘Якщо це карма то за що?’— питав я себе.
***
    Через декілька днів я вирішив прогулятись. Використання милиць було для мене новим, але я зміг швидко призвичаїтись. Захвативши наплічник, я попрямував до найближчого магазинчику. Скупившися, я вийшов назовні і…
Голову вмить заполонив гул. Недавні травми запульсували з новою силою, а жовті мерехтливі вогники почали свій бісячий танець перед очима, проте, відчуття болю почало змінюватися на інше: «ГНІВ».
    ‘Що за сволота?!’  Ні зліва, ні справа нікого не було видно, але я помітив біля себе прим’яті качани капусти. ‘Хтось поцілив в мене цим?’ — промайнуло в голові. Я важко піднявся. Спробував щось пригадати, але марно.  Глянув угору, боляче схопившись за потилицю, скрививши губи. Усі вікна зачинені. Схопив милиці, наплічник і пошкандибав назад у магазин, де побачив декількох людей біля каси, а також охоронця.
    — Хто це був, яке падло це зробило? Ти в мене зараз отримаєш десятикратно!!! — гнівно кричав я в бік людей.
    — Пане, що з вами сталось? – спитав охоронець магазину.
    — На виході з магазину в мене хтось кинув от цим!
    Я кинув качан капусти на підлогу.
    — Ви бачили, хто це міг бути?  
    — Якби бачив, то не питав би хто винуватець, довбню! Так. Давайте ваші записи з камер! Зараз швидко дізнаємось!
    Охоронець декілька секунд подумав і продовжив: 
    — Ніхто з нових відвідувачів не заходив сюди. Напевне, той, хто це зробив, утік, а може, й це взагалі з вікна хтось по вам кинув...
    — Я не прошу гадати, кажу показуй зйомку!
    Охоронець пішов до кімнати охорони, а я продовжив очікувати. Краєм ока я помітив, як парочка літніх жінок шепотілися між собою, дивлячись у мою сторону.
    — Ви щось знаєте? Чому ви так дивно дивитесь на мене?
    — Та ми на дивака якогось дивимося, а може, й психічно хворого, – проскрипіла своїм неприємним голосом стара.
    — Так, так, дивний, дивний, — додала від себе її співрозмовниця.
    — Ще й голос на бідну беззахисну стару пенсіонерку підіймає, бач який.
    —  Я не підіймав на вас голос. 
    — Може, пити треба менше, то й падати будеш рідше, — продовжила вона.
    — Так, так. Менше пити, менше пити...
    — Молодий ти ще. Менше вживай та більше стеж за своєю поведінкою, якщо, звичайно, хочеш прожити довго… — тихішим голосом промовила вона.
    — І як мені це сприймати??? — гнівно глянув я на них. — Це що, погроза? 
Я зробив пару кроків у бік цих пенсіонерок.
    — Ну, годі вам, пане, — перегородив мені шлях охоронець, який щойно вибіг зі своєї кімнатки. — Це ж бабці. Старіють, говорять усяке, легше сприймайте.
    — От ви бачили, бачили його? Як він на мене зиркнув. Я йому пораду, а він на мене сичить.
    — Ой, та ну вас. — я перевів погляд на охоронця. — Ну то що там?
    — Розумієте… — він майже шепітом  проговорив мені наступне: — Щось сталося із записом. Там нічого не розібрати. Сам не розумію.
    — Та що ти верзеш? Ану пішли подивимось разом. Маячня якась. 
    Я здивовано глянув на нього, підвівши брови. Ми одразу ж попрямували в кімнату охорони, де за моніторами сидів його колега. 
    — Постав йому той період часу, який ми тільки-но дивилися, — буркнув охоронець.
    Той увімкнув запис. На ньому було чітко показано: дату, час і місце. Було видно, як я вийшов із магазину, а потім… виникли якісь перешкоди сигналу.Нічого не можна було розібрати. Запис мотнули далі. Перешкоди зникли, і на відеозйомці був я, в той момент, коли тільки почав вставати із землі. Потім він показав записи з камер усередині магазину, але й там були перешкоди. Це була якась незрозуміла і дуже моторошна хрінь. Ніби хтось навмисно намагався мене вбити і підтерти усі сліди. Це точно не збіг обставин! По тілу проступили сироти. У мене виникло бажання якнайшвидше втекти додому й зачинитися на всі замки. Навіть не попрощавшись з охоронцями, я пошкутильгав у бік виходу, й одразу попрямував до дороги… 
    Очікуючи біля світлофора, я подумками намагався зв’язати все те, що мене спіткало за останні півтора тижня… Незабаром, я відчув тремор від цих думок. Щось спонукало мене повернути голову. Але не встиг я цього зробити, як за мить відчув холодний асвальт під руками. ‘Чому так гуде машина? Який же бісячий… Постри…’  Не встиг я усвідомити що сталося, як почув хрускіт кісток.  Мої руки були витягнуті вперед і я не встиг їх навіть підтягнути до себе, щоб уникнути цього. Відчув, як колеса, мов лещата, затисли їх між асфальтом і собою. Це була мить. Мить, після якої я побачив подобу трафарету на своїх руках. Я смикнув їх на себе, шкіра відірвалася, залишаючись на асфальті. Серце барабанило як скажене від побаченого. Це вже не можна було назвати руками... Мені стало зле і я впав на бік, важко кліпаючи та дивлячись кудись уперед. Останнє, що я помітив перед втратою свідомості, — це темний силует, що зникав вдалині.
***
    Прокинувся я у шпиталі. Потребувався деякий час щоб оговтатися від сну. Я спробував підвести руки, але не зміг. Відчув тільки поколювання і сильну біль. Не вірячи очам, я дивився на них, вірніше на їх понівечену версію.  Металеві прути,  стирчали звідусіль. Вони не давали можливості навіть на міліметр поворушити пальцями. Мені стало гірко. Пара сльозинок прокотилася по моєму обличчю. Прийняти це було занадто важко. Моє життя повністю перевернулося за якихося півтора клятих тижні. ‘За що мені все це? Що я зробив не так?’ — питав я себе.
    Двері відчинилися, і до мене зайшли лікарі. Вони прояснили ситуацію з моїми руками, детально описавши всі нюанси. Після чого покинули мою палату, помідомивши, що скоро завітають поліцейські. 
    Я поринув у свої думки, особливо не слухаючи їх. Моє життя фактично було зруйноване. Гірше нікуди! Страхування не покрило б і половини плати за лікування. Та ще й, мої руки, вже ніколи не стануть такими, як були раніше… Я постійно намагався ковтнути слину, але не міг. 
    У двері хтось постукав, й неквапливо зайшов, відвернувши мене від роздумів. Це виявилися полісмени.
    — Вітаю, Іване. Мене звати Максим, а це мій помічник Владислав. Я веду вашу справу. Лікарі нам повідомили, що з часом ви одужаєте, це добре. Менше з тим, ми намагаємось зрозуміти деякі, — він злегка потер свого лоба, — наразі вкрай заплутані деталі вашої справи. Сподіваємось, ви зможете нам їх прояснити. Опишіть, будь-ласка для початку, ситуацію, яка спричинила цю трагедію. Можливо, ви щось помітили, відчули. Важливо абсолютно все.
    Гнів почав підійматися всередині мене. Я очікував, що вони повідомлять про затримання, а мені компенсують усе встократ. Але ні. Ніхто нічого не знав. Тільки питання до мене і більше нічого.
    Я коротко переповів їм ситуацію без особливого ентузіазму, втупившись поглядом кудись донизу. Трохи порадившись, Максим знову повернувся до мене й продовжив:
    — Розумієте, Іване, камери там були, і ми вже передивилися їх усі. На жаль, окрім вас, камери не змогли зафіксувати більше нікого. Наш експерт сказав, що, – на мить поліцейський запнувся, – все виглядало так, ніби, ви самі, стрибнули під машину.
    — Стрибнув? Сам??? Ахах… Ахххаххх.
    Незважаючи на біль, мені стало смішно. Настільки, що я став істерично реготати. Я не знав, що думати і як це коментувати, адже їх заява виявилася навіть більш абсурдною, ніж все те, через що я пройшов. Полісмени почали переглядатися один з одним.
    — Іване, зазвичай усьому можна знайти раціональне пояснення. Скажіть, у вас щось сталося до всіх цих подій? Розлучення чи втрата близької людини? Ми просто хочемо…
    — Натякаєте, що в мене з головою щось не так? Хах.
    Не знаю, як я зміг так довго слухати цей маразм. Я просто не міг повірити тому, що чую. Врешті-решт, тепер для них саме «я» виглядав як головний підозрюваний. Самогубство...
    — Вимітайтеся звідси. Не хочу нікого бачити, — обурено крикнув я в їхній бік.
    — Гаразд, тоді ми зайдемо пізніше. Відпочивайте.
    Я знову поринув у думки. ‘Стрес, магнітні бурі,грибок, сектанти чи може взагалі мене просто переплутатали з кимось?’ Я почав припускати навіть самі шалені теорії змов та конспірацій, аж до того моменту поки не поринув у сон.
    Прокинувся я від чийогось голосу і черезхвильку побачив медсестру поряд. Вона говорила щось про ін’єкцію на ніч. ‘Ніч?’— я недовірливо кліпнув очима. Схоже, я проспав увесь день.
    — Цей укол може здатися трохи неприємним. Потерпіть трішки. 
    Мені стало смішно від її слів: «Неприємно. Потерпіть.» Це звучало як знущання для того, хто пережив усе те, що і я.
    — Ну от і все.
    — Вже все? Я навіть їх не відчув...
    — О, дякую.  Я хотіла зробити якомога безболісніше перед тим, що на вас очікує далі ...
    Останні слова пролунали мов грім серед ясного неба. Я не встиг навіть сказати щось у відповідь, знепритомнівши вмить.
***
    Прокинувся я не в палаті, а в якомусь напівтемному підвалі.  Голова опущена, підборіддя торкається грудей. Я зміг злегка розплющити очі, але все пливло перед ними. Відчув як сижу на чомусь. Схоже, стілець. Спробував ворухнутися й усвідомив, що прив’язаний до нього. Тулуб, руки, ноги. Усе тіло було міцно прив’язане до стільця. 
    Нарешті, я зміг щось почути. Звуки дихання долинали до мене звідусіль. Спробував припідняти голову і розгледіти щось, але я й досі дивився, наче крізь імлу. Бачив лиш силуети. ‘Хто вони? Чому їх так багато?’ Невідомі постаті бобуніли один до одного, і пересувалися з місця на місце. Зір став повертатися до норми, ставав різкіше.  Я зміг нарешті побачити, побачити тих скоріш за все і був винен у моїх бідах весь цей час. Це виявилися — люди!  Вірніше сказати: кволі, немічні, зморщені та сутулі — СТАРИГАНИ!!!  
До мене вийшла якась особа. Я впізнав її. Одразу ж. Це була саме вона — та клята бісова пенсіонерка з автобуса, яка просила поступитися місцем. Увесь пазл склався вмить. Проте не було зрозуміло тільки одного — «Навіщо?» Я спробував промовити до неї. Це давалося мені нелегко після того уколу.
    — Ви… Ви, це зробили… тому, що я не поступився місцем?
    Вона не відповіла, продовжуючи мовчки свердлити мене поглядом. І це точно не був погляд: кволої та беззахисної старої пенсіонерки.  
    — Пробачте, вибачте мене! Це моя вина! Моя!  Я нікому не розповім, тільки відпустіть.   
    — Тихо, тихо, не треба так хвилюватися. Звичайно, ми тебе відпустимо, ми ж не варвари якісь. Але, розумієш… ти так відчайдушно тримався за те місце, яке до речі мало спеціальну позначку, що мене це зворушило до глибини душі. 
    Промовивши це, вона кивнула двом старим бабцям, і ті підійшли до мене, ставши по обидва боки від мого стільця. Адреналін запульсував як скажений. В моїй голові вертілося безліч думок, проте ні одної яка мене могла б врятувати. Що я, бляха, мав їм сказати?  Це були божевільні, хворі наголову люди. 
    — Прошу, ви вже зробили достатньо. Я нікому не розкажу. Обіцяю!
    Вона не чула мене, сказавши тільки одне слово цим двом старухам:
    — ДЕСЯТЬ
    Вони дістали молотки з-за своїх спин і почали бити ними по моїх колінах і стегнах.  Хрускіт чашечки гучно відлунив у приміщенні. Тріщини, як павутина, почали вкривати мої кістки. Агонія болю заполонила мене… Зі сльозами й плачем я кричав, я благав їх припинити, але вони не зупинялися доти, поки кожна з них не вдарила по 10 разів. Я сподівався, що це все виявиться кошмарним сном.  Можливо, я все ще в палаті… "Це сон, точно сон."
    — Ми ще не закінчили, — пролунало від цієї клятої відьми.
    Вона вхопила своїми пазурами моє волосся і потягнула голову вгору і назад, аж поки я не зустрівся з її поглядом: «Ще рано вам засинати, молодий чоловіче».
    — ДЕСЯТЬ
    Нова хвиля болю пройшлася по моєму тілу, як струм по оголених дротах. Але цього разу вони трощили мою гомілку все тими ж молотками. Я більше не зміг терпіти біль і втратив свідомість. 
    В мить, щось кольнуло мене в груди. Я повернув голову і побачив медсестру.
    — Я ж казала, поки зарано спати. Трохи адреналіну не завадить, – промовила та стара.
    — ДЕСЯТЬ
    Тепер молотки заграли по моїх ступнях. Це перейшло будь-які межі. Я вже не хотів жити. Сподівався, що мене просто доб’ють нарешті в якусь мить. Кричати й плакати не було ніяких сил. Горло пересохло настільки, що говорити стало неможливо.
    — От тепер, ти маєш абсолютно законну можливість, сидіти всюди, де тільки захочеш.- лунали її слова в моїй голові, — а якщо тобі й відмовлять, то нічого. Можливо, ти просто не одразу помітив вільного місця. Я дуже сподіваюся, що цей вступний урок виявився для вас достатньо прозорим. 
Я не мав сил ні говорити, ані кивати. Я молив Бога, аби просто померти тут на місці, щоб тільки більше не чути цього слова — десять.
    — Ти дуже настраждався, тепер відпочивай, — промовила наостанок вона…
    У цей момент медсестра зробила мені ще один укол, і я одразу ж заснув.
***
    Прокинувся я знову в шпиталі, на тій же койці. Біля мене стояли поліцейські, а також декілька лікарів. На бейджі одного з них я побачив напис — Психіатр. 
    До мене підійшов Максим і спитав:
    — Іване… Що сталося з вами цієї ночі? Ви пам’ятаєте, хто це зробив? 
     ‘Ні! Ні!!! Не хочу пригадувати! Геть з голови! Тільки не це! Чому вони мене не добили? Чому?’ – після його питання, спогади вмить заполонили мене. Нагадали про те, що б я волів ніколи більше не пригадувати. 
    — Це все я, я зробив це з собою. Це все я, я!
    Моє обличчя скривилось. Мене стало трясти. Панічна атака почала викликати відчуття задухи. Один із лікарів швидко скомандував медсестрі поряд:
    — 10 кубиків…
    Лікар не зміг договорити. Я почав кричати й істерити, постійно промовляючи одну фразу...
    — Тільки не знову... Тільки не знову….