Глава 30. Спогади і домовленість.

Глава 30. Спогади і домовленість.

         Келім сидів за столиком і щось робив у своєму комп’ютері, коли Семен піднявся нагору.

─ Доброго ранку, господарю! А що це у нас на сніданок? Схоже на іграшки з ялинки, ─ Семен кивнув на плоди що лежали перед Келімом.

  ─ Це ороно, ─ взяв винахідник у руку плоди, що нагадували прозорі груші, які світяться з середини синюватим світлом. ─ Це енергія в чистому вигляді, Семене. Вони дуже соковиті й мають смак солодкого лимонаду. Пригощайся. Тільки капітану не давай ─ йому сьогодні будемо пам’ять повертати. На порожній шлунок спогади лягають рівніше.

Капітан піднявся вже повністю зібраний.

─ Ви про мене говорите?  Мені не можна їсти?

─ Краще йти натщесерце, Дмитре. Коли ми почнемо ворушити шари пам’яті, ваш вестибулярний апарат може подумати, що ви перебуваєте у десяти місцях одночасно. Нудота ─ це найменше, що може статися, якщо у шлунку буде важкий сніданок. Можна лише кілька ковтків чистої води.

─ А  ця процедура надовго?

─ На півтори – три години. Це вас зупинить?

─ Ні, не зупинить. Я хочу знати правду.

─ От і добре, тоді пішли.

Келім повів Дмитра коридором у саму глибину підвалу. Вони зупинилися біля дверей, які, на відміну від інших, мали легкий пульсуючий синьо-зелений контур. За ними відкрилася кімната, яка кардинально відрізнялася від затишних житлових кают.

─ Це лабораторія «Квантової луни», ─ повідомив Келім. ─ Зараз ми повернемо вашу пам’ять. Ви готові?

Капітан трохи помовчав.

─ Так, готовий. Я хочу зустрітися із своїм минулим.

 Вони увійшли усередину. Тут було прохолодно, а повітря мало легкий металевий присмак озону. Усередині панувала напівтемрява, яку розсіювало лише м’яке світіння апаратури.

Кімната не мала стін у звичному розумінні. Це була ідеальна сфера, викладена тисячами крихітних, дзеркальних багатогранників, що нагадують очі комахи. Вони постійно, ледь помітно оберталися, змінюючи кут нахилу.

 Коли Дмитро зайшов, дзеркала почали хаотично відбивати його тьмяне відображення, створюючи ілюзію, що він перебуває в нескінченному Калейдоскопі. Це одразу викликало відчуття дезорієнтації, готуючи розум до занурення.

У центрі сфери знаходився єдиний предмет меблів ─ крісло, що нагадувало білосніжну, плавну скульптуру, яка виростає з підлоги.

─ Цей пристрій я назвав «Нейро-Гравітаційний Стабілізатор» або просто ─ «Корона часу», ─ представив Келім свій витвір.

─ Виглядає вражаюче!

─  Воно виготовлене з того самого адаптивного матеріалу, що й ліжка, але на дотик холодніше. У нього інтегровані тисячі мікроскопічних сенсорів. Найскладніший елемент знаходиться над узголів’ям. ─ Келім показав легку, ажурну конструкцію, що нагадувала корону або багатошарову німбу. Вона складалася з десятків тонких, вигнутих дуг, на яких закріплені кристали різної частоти.

─ Виглядає незвично, але шляху назад немає.

─ Шлях назад є. Ми ще не почали. Якщо у вас є сумніви, ми не почнемо. Це ваше життя і ваш вибір.

Капітан мовчав. Цей дивний чоловік, що стояв поряд, викликав неабияку довіру.

─ Я вже тут. Треба із цим розібратися.

─ Тоді сідайте, ─ Келім показав рукою на крісло.

Капітан сів і матеріал миттєво обліг його тіло, фіксуючи, але не здавлюючи. «Корона часу» плавно опустилася, зависаючи за міліметр від його голови.

─ Пам’ять ─ це лише енергетичний слід у тканині простору. Я використовую ці резонатори, щоб налаштувати вашу свідомість на частоту ваших власних минулих подій, Дмитре. Ніякої магії. Тільки резонанс і фізика інформаційних полів.

─ Добре. Я вам довіряю.

─ Починаємо першу фазу: Налаштування резонансу, ─ прокоментував Келім. ─ Ви десь пів години будете  просто бачити кольорові плями та чутимете гул. Це нормально.

Дмитро сидів у крісла затамувавши подих.

Келім запустив апарат. Сенсори крісла почали зчитувати біометричні дані, а кристали в «короні» почали ледь помітно вібрувати, створюючи навколо голови Дмитра слабке, блакитне енергетичне поле. Вони шукали не самі спогади, а «шрами» в його свідомості ─  зони, де квантовий потік часу був перерваний або заблокований.

─ Друга фаза (Може зайняти годину): Активне «спливання» спогадів, ─ повідомив Келім, коли час настав.

Дмитро стиснув підлокітники. Перед його очима у дзеркальних панелях почали проноситися уривки: сіре небо Землі, папки з документами, чийсь холодний голос у штабі.

─ Більшість людей думають, що пам’ять ─ це картинки, ─ пояснив Келім, налаштовуючи прозору сенсорну панель. ─ Але насправді ─ це вібрація. Ваші спогади не зникли, Дмитре, вони просто втратили резонанс із вашим «зараз». Вони застигли у «вчора». Я зараз подам на ваші заблоковані нейронні зв’язки ту саму частоту квантового фону Орізону, яка тримає їх разом. Це як налаштувати радіоприймач на слабку станцію.