Глава 29. Щоденники.

Глава 29. Щоденники.

Драбина вела вниз на добрі три метри, і щойно останній з гостей торкнувся ногами підлоги, Келім клацнув пальцями. Зверху безшумно опустилася половиця, закриваючи люк, і підвал залився м’яким, теплим світлом, яке, здавалося, виходило прямо зі стін.

Перед ними відкрився довгий, бездоганно чистий коридор. Як і нагорі, тут не було жодних кутів ─ стеля плавно переходила у стіни, створюючи ефект затишної печери або каюти надсучасного лайнера. Стіни були оббиті тими самими світлими адаптивними панелями, але тут вони мали легкий золотистий відтінок, що додавало відчуття безпеки та підземного спокою. Вздовж усього коридору, з обох боків, виднілася купа дверей ─  щонайменше п’ятнадцять або двадцять пар. Вони були абсолютно гладкими, без ручок, вирізняючись на тлі стін лише тонкими сріблястими контурами. Це виглядало як нескінченна анфілада таємниць.

─ Тут у мене і лабораторії, і склади, і технічні вузли, ─ пояснив Келім, ідучи вперед. Його босі ноги м’яко ступали по підлозі, яка виявилася злегка пружною, наче вкрита шаром якісного каучуку. ─ Але ваші кімнати в самому кінці, там найтихіше.

Келім зупинився біля трьох останніх дверей. Він провів рукою перед панеллю на стіні, і сріблясті контури трьох дверей спалахнули зеленим. Двері безшумно від’їхали вбік, ховаючись усередину стін.

─ Прошу. Оксано, це ваша, ─ він жестом запросив дівчину до перших дверей ліворуч. ─ А ви, панове, можете розділитися в наступних двох. Дмитре, Семене, Аркадію, Олександре ─ вибирайте самі.

Кімната Оксани була невеликою, але спроектованою так розумно, що не викликала клаустрофобії. Панелі тут були налаштовані на колір розбавленої бірюзи. Світло ллялося не зі стелі, а зі стіни навпроти ліжка, імітуючи м’яке вікно під час світанку.

У центрі стояло широке, низьке ліжко з білосніжною постіллю, яка на дотик нагадувала шовк, але була набагато теплішою. Над узголів’ям була невелика ніша з кількома старовинними паперовими книгами (справжній раритет!) та невеликою голографічною рамкою, яка зараз показувала застигле зображення квітучого земного саду. Біля ліжка ─  компактний столик, який виростав прямо з підлоги, і зручне крісло-мішок, що набувало форми тіла. В кутку ─ вузькі сріблясті дверцята, що вели до персонального мікро-санвузла. Повітря пахло лавандою та свіжою м’ятою.

Чоловічі кімнати були трохи більшими за площею та мали більш функціональний, «чоловічий» характер. Колір панелей тут був нейтральним, сіро-блакитним, нагадуючи колір передгрозового неба.

Два ліжка стояли біля протилежних стін. Вони були вмонтовані в ніші, створюючи ефект індивідуальних капсул для сну. Кожна капсула мала власне локальне освітлення (яке можна було приглушити) та невелику панель управління мікрокліматом. Постіль була темно-синьою, щільною та затишною.

Між ліжками залишався досить широкий простір. Там стояв довгий робочий стіл, що також виростав зі стіни, з двома стільцями без спинок. У стінах були приховані шафи-купе, які відкривалися від дотику.

 В чоловічих кімнатах пахло свіжоскошеною травою та озоном ─ запах чистоти та енергії. В кутку кожної кімнати також був вхід до компактного санвузла з душовою кабіною, де вода подавалася у вигляді дрібнодисперсного туману.

─ Коли будете готові, просто лягайте, ─ сказав Келім, коли всі розійшлися по кімнатах. ─ Меблі адаптивні, вони підлаштуються під ваші тіла. Ваші годинники  допоможуть орієнтуватися, але я раджу просто довіритися світлу ─ воно плавно згасне за півгодини. Надобраніч. Двері за Келімом зачинилися, і герої залишилися наодинці зі своїми думками, враженнями, щоденниками та новим, дивовижним світом підземелля винахідника.

─ Це таке тихе і спокійне місце, що прямо відчуваю, як починаю розслаблятися, ─ потягнувся Аркадій, коли вони з Олександром ввійшли в кімнату.

─ Так, тут дуже затишно. І так по-домашньому.

─ Олександре, якщо вже нам випала така нагода бути поряд, то хочу вибачитися, що накинувся на тебе тоді на кораблі. Я був на нервах.

─  Я все розумію. Я нова людина, яка взялася нізвідки. І ще ми летіли в чорну діру.

─ Я чомусь думав, що ти прийшов зайняти моє місце.

─ Навіщо мені це? Я ж маю свою посаду. Точніше, мав її.

─ Я наймолодший член екіпажу, і на кораблі ніколи не був. Я не знав, що інші такі ж самі. Я думав, що я найменш компетентний, і мене вирішили замінити.

─ Аркадію, якби вас хотіли замінити, вас би замінили на Землі. Крім того, вас обрали в нашу «виграшну» місію саме через ваш талант льотчика. І я дуже радий, що зараз в мене є можливість бути поряд з легендою.

─ Дякую за твоє ставлення і розуміння. Ще раз вибач.

─ Все добре.

─ Тоді давай заповнимо щоденники і будемо лягати. Це був божевільний день для нас усіх. В мене досі руки тремтять від напруги.

─ А в мене пальці болять. Я так з переляку вчепився у крісло, що думав, що не віддеру пальці. Настільки вони заклякли.

Аркадій пирснув сміхом.

─ Оце в нас команда. Страшно, але вижили.

Кожен з них ліг у ліжко і відчув, як повільно починає розслаблятися від того, як постіль огортає його ніжно і м’яко. І поки сон їх не вхопив у свої обійми, вони встигли заповнити щоденники.