Глава 26. Зменшення.

Глава 26. Зменшення.

Келім дивився на новоприбулих.

─ Нічого. Ви вчасно. Команда тепер у зборі?

─ Ще пілот в нас є, ─ нагадав Семен.

─ Тоді, Моделю-7, принеси нам ще пілота, ─ скомандував Келім.

─ Зачекайте! ─ зупинив його Семен. ─ Хай забере мій прикид, щоб Аркадій не обгорів і не зварився. А то отримаємо пілота «вкрай просмаженого», а нам такий не треба.

─ Стосовно того, щоб не обгорів, я дам щось краще. А чому ви так довго? І яким чином частина команди опинилася тут без робота? Що ви робили у палаці? ─ почав ставити запитання Келім, вдивляючись при цьому в небо в пошуках папуги.

─ Ми летіли на роботі, а його підстрелили. Нас посадили у транспорт і доставили туди, де ви нас знайшли, ─ відповів Дмитро.

─ Вибачте, що підвів, ─ сказав Робот. ─ Я просто летів нижче, ніж треба, бо боявся, що люди можуть не втриматися і впасти.

─ Це не твоя вина. Це я не подумав, ─ відповів Келім. ─ Я настільки звик, що навколо мене майже одні роботи, що почав забувати про звичайні людські речі. На кшталт гравітації чи крихких кісток.Саме тому я і зробив так, що ви до нас потрапили.

─ А ми тут до чого? ─ запитав Семен.

─ Я все поясню потім. А зараз допоможіть принести цей мішок з кормом на відкриту частину галявини. Я зараз принесу таз, куди ми це висипимо. Треба привернути увагу папуги. Він прилетів раніше, нас не було, тому літає десь. Ще й принесу спеціальний плащ для вашого друга.

Келім зайшов у дім, а Семен із Олександром почали тягти мішок. Через кілька хвилин винахідник з’явився, здавалося, з порожніми руками.

─ Ось, візьміть плащ, ─ простягнув Келім річ, яка відбивала сонячні промені і наче зливалася з місцевістю.

─ Що це? Дзеркальна накидка? ─ здивувався Семен.

─ Так. Вона прикриє і робота, і вашого друга. Модуль-7 зможе летіти нижче і безпечніше. Їх не буде видно, і прилетять швидше.

Робот взяв накидку, загудів і піднявся вгору, залишивши за собою стовп пилу, через який всі закашлялися.

Винахідник поклав таз на землю, і вони удвох із Семеном висипали вміст.

─ Ну от, тепер треба зачекати тільки. Ходімо, відійдемо до будиночка, подалі, щоб не налякати папугу. Він і так натерпівся.

─ А може, ви поясните, що відбувається? Що то за кури були? Чому папуга таких розмірів? ─ запитала Оксана.

─ О! Так тут ще й кури велетенські є? Мабуть, в когось було бажання створити велетенський шашлик, тому таких створінь вивели?

─ Семене, ви практично вгадали, ─ відповів Келім і нарешті посміхнувся.

─ Я працював у цьому палаці, у цьому державному свавіллі. Але тоді я вірив у покращення суспільства. Тейра, дружина Легата, перша леді, одного разу попросила мене створити збільшувач тварин. Вона мотивувала це тим, що хоче здешевити виробництво м’яса. Менше курей будуть гинути, а м’яса буде більше. Я, через свою наївності мабуть, вірив, що це піде на допомогу тим, хто цього потребує. Але це не так. Потім я дізнався, що таким чином фермери навіть почали втрачати прибуток. Ринок м’яса був і так завалений продукцією від збільшених курей.

─ Цікаво, ви навчилися змінювати щільність матерії так, щоб це мало вплив і на масу? ─ запитала Оксана.

─ Все вірно. З курками все вийшло, ─ зітхнув Винахідник, витираючи руки об старий фартух, який встиг одягти перед тим, як сипати корм. ─ Я навчився додавати їм маси, заповнюючи порожнечу новими клітинами. Але цей папуга... він був першим. Я тоді ще не знав про «порожнечу». Я просто розтягнув його структуру. Він як надувна кулька. Велика, гарна, але всередині ─ майже нічого.

─ То він зараз важить як звичайний папуга, хоча розміром з ваш будинок? ─ здивувався капітан.

─ Майже. Тому мені так легко повернути його назад. Мені не треба видаляти зайві клітини (як у випадку з новими курками), мені треба просто дозволити структурі стиснутися.

─ Зайві клітини? А як ви запхали у курей зайві клітини? ─ поцікавився Семен. ─ Хотів би я це побачити.

─ Я винайшов спосіб «квантової ін’єкції маси». Оскільки простір між атомати  ─ ­порожнеча, потребувалося, щоб курка стала великою і при цьому її м’ясо залишилося щільним (їстівним), не можна було просто розсовувати атоми. Тому і придумав, як заповнити простір між ними новою матерією.

─ Цікаво, ─ вигукнув Олександр. ─ А як ви це робите? З велетенського шприца їх колете чимось?

─ Ні. Тут діє інший принцип. Це молекулярна реплікація в полі Гоггіса.

─ А можна більш зрозумілою мовою, ─ посміхнувся Семен.

─ Я розробив камеру, де на дорослу курку впливають хвилями Гоггіса певної частоти. Ці хвилі змушують клітини не просто розширюватися, а миттєво копіювати себе за рахунок поглинання енергії ефіру та поживного субстрату (спеціальний «бульйон», у якому стоїть курка під час процедури).

─ Це як «3D-друк» всередині живої істоти? ─ захопливо вигукнула Оксана.

─ Можна сказати і так. Кожна клітина створює поруч свою копію. В результаті курка збільшується в 10 разів, але структура м’яса залишається такою ж щільною, як у звичайної птиці. Смак, волокна, жирність — усе зберігається, просто курка тепер розміром з коня.