Глава 25. Порятунок птаха.

Глава 25. Порятунок птаха.

Поки на головній площі кури піднімали такий ґвалт, що, здавалося, ніби саме небо Орізону зараз трісне від кудахкання, Винахідник короткими перебіжками пробирався до вантажної платформи. Його постать у легкому чорному балахоні губилася в хмарах пилу та пір’я, що літало в повітрі. Охоронцям було не до нього — вони відчайдушно намагалися відловити найбільш спритних птахів, які, здавалося, пройшли курс бойової підготовки..

На платформі, займаючи її майже повністю від краю до краю, лежала справжня гора яскраво-червоного кольору. Папуга був велетенським настільки, що одна тільки лапа з масивними кігтями була завдовжки з тулуб дорослої людини. Птах виглядав як збитий винищувач, повністю затягнутий у сіруватий кокон із застиглої піни. Піна стягнула крила так туго, що велетень не міг навіть поворухнутися, лише його величезне око ─ розміром із гарну тарілку ─ з жахом стежило за кожним рухом людини.

─ Оце так... роздуло тебе, друже, ─ прошепотів Винахідник, задерши голову вгору, щоб зазирнути птаху в обличчя. — Ти вже не папуга, ти ─ цілий авіаносець. Пробач мені, Кешо.

Він підбіг до борту платформи і дістав свій балончик. Поруч із такою тушею прилад виглядав як іграшковий, але Винахідник знав свою справу.

Келім наблизився до величезного ока папуги й на мить приклав долоню до його гарячої червоної щоки.

— Спокійно, друже. Зараз я тебе витягну, ─ тихо сказав він, змиваючи піну, яка пахла як суміш полуниці та авіаційного пального..

Він працював швидко. Дві хвилини балончик без упину випускав м’ятну хмару розчинника. Келім буквально танцював навколо платформи, звільняючи спочатку велетенські махові пера, а потім — потужні лапи

─ Не бійся, великий хлопче. Зараз ми знімемо з тебе цю гальмівну сорочку. Тільки не наступи на мене, коли оживеш, бо зіскрібати мене з платформи буде довше, ніж рятувати місто.

Прозорий гель лягав на грубі пасма застиглої піни, і та почала шипіти, наче розпечене залізо у воді. Винахідник буквально бігав уздовж платформи, обробляючи стики «кокона» навколо велетенських крил. Склад розчинника був ідеальним: піна розпадалася на невагомі бульбашки, не залишаючи на червоному пір’ї нічого, крім легкого м’ятного аромату.

─ Так, ще трохи біля хвоста... Та цим хвостом можна замітати всю площу одним махом! — бурмотів він, ухиляючись від звільненого пір’ячка, що розправилося, наче величезне віяло.

Коли останній затискач піни розпався, платформа під папугою здригнулася. Птах відчув, що пута зникли, і почав розправляти крила. Кожне з них було завдовжки в кілька метрів. Винахідник ледь встиг присісти й притиснутися до підлоги, коли над його головою розгорнулося справжнє червоне небо.

─ Гей, обережніше з розмахом! ─ гукнув він, закриваючи голову руками. ─ Лети додому! Я поверну тобі твій розмір!

Папуга глянув на нього, як на давнього друга, якого давно не бачив.

─ Додому! ─ чітко промовив папуга.

─ Так, Кешо! Молодець! Всі бачать тебе, але ніхто не наздожене. Додому, Кешо! Лети додому! ─ скомандував він владним голосом.

Папуга видав ствердний клекіт, який вібрував у грудях Келіма, наче звук потужного двигуна. Птах зрозумів. Йому не треба було пояснювати двічі. Одним могутнім ривком він підняв своє багатотонне тіло в повітря.

Папуга відштовхнувся від платформи з такою силою, що важка залізна конструкція підскочила й жалібно заскрипіла. Потужний потік повітря від поштовху величезних крил просто здув Винахідника вбік, і він ледь втримався на ногах. Велетенська червона тінь накрила всю площу, на мить затьмаривши обидва сонця Орізону.

Птах видав такий трубний гучний крик, що в навколишніх будинках затремтіли шибки, а охоронці на площі просто попадали на землю, закриваючи вуха. Червоний гігант зробив коло над містом, переможно махнув крилами, від чого з дахів злетіло кілька антен, і взяв курс над лісом.

Келім хитро посміхнувся, сховав порожній балончик і, поки патрульні з жахом вдивлялися в небо, непомітно зник у тіні провулка.

Він провів папугу поглядом, ховаючи порожній балончик:

─ Лети. Я наздожену тебе через пів години, і тоді повернемо тобі твій нормальний розмір.

Після того як велетенська червона тінь папуги накрила площу, а паніка серед патрульних сягнула піку, Келім зрозумів: це його шанс. Поки охоронці намагалися виплутатися з курячого пір’я та вдивлялися в небо, Винахідник, наче привид, ковзнув у вузький провулок.

Він не просто біг ─ він рухався за заздалегідь прорахованим маршрутом. Його плащ розвівався на вітрі, а дихання було рівним і зосередженим. Попереду, на околиці міста, починалася смуга Кристалічного лісу ─ химерного місця, де дерева мали прозору кору, а листя виблискувало на сонці, наче бите скло.

Щойно Келім перетнув межу перших високих стовбурів, він різко звернув у гущавину. Тут, під тінню велетенського дерева, що нагадувало вивернуту навиворіт парасольку, на нього вже чекали.

Оксана і Дмитро бачили, як фігура у довгому шорному плащі з довгим капюшоном, що приховував обличчя, наближалась.

─ Хутко! Біжімо! Треба скоріше дістатися галявини і врятувати Кешу, поки це ще можна зробити. Пояснення потім, ─ швидко кинув їм Келім, і всі хором побігли за ним.