Глава 24.  Дюни і робот.

Глава 24.  Дюни і робот.

Олександр і Семен уже годину місили пісок. Два сонця Орізону смажили нещадно, перетворюючи дюни на гігантську пательню. Обидва були загорнуті в захисну сріблясту фольгу, що лишилася з корабля — вони нагадували чи то недопечену картоплю, чи то дуже дивних космічних лицарів. Фольга шелестіла на вітрі, відбиваючи сліпучі промені..

─  Слухай, Сашо, якщо ми зараз нікого не знайдемо, я почну вірити, що цей Винахідник ─  просто галюцинація від перегріву, ─  прохрипів Семен.

Але за наступним барханом вони нарешті побачили його. Модуль-7, напівзасипаний піском, лежав у низині дюни. Його металевий корпус виглядав неживим, а одна з опор була вивернута під неприродним кутом.

─  Опа! Прилягла наша залізяка, ─  Семен миттю опинився поруч і впав на коліна біля робота. ─  Ну-бо, подивимось, що в тебе під капотом.

Семен дістав мультитул і підчепив сервісну панель на грудях робота. Панель піддалася з неприємним скреготом піску.

─  Ого, та тут справжній вінегрет, ─  пробурмотів Семен. ─  Дивись, Сашо, центральний гіростабілізатор заклинило, а охолоджувальна магістраль перетиснута. Схоже, коли він падав, наївся піску більше, ніж я за весь похід.

Семен дістав балончик зі стисненим газом і короткими влучними чергами почав видувати пил із мікросхем. Потім він спритно витягнув деформований запобіжник, схожий на обгорілу насінину, і замінив його на перемичку, яку швидко скрутив із дроту.

─  Зараз ми тобі зробимо пряме впорскування совісті в процесор, ─  Семен клацнув тумблером всередині корпусу. ─  Сашо, підштовхни ту шестерню... Отак!

Робот здригнувся. Його два ока з багатошарової полімерної оптики кілька разів блимнули червоним, потім стабілізувалися на блакитному. Модуль-7 видав довгий свист, схожий на звук чайника, що закипає.

─  Система ініціалізована, ─  проскрипів робот. ─  Біологічна одиниця Семен, ваші маніпуляції з моїм внутрішнім інтерфейсом були... несанкціоновано інтимними.

─  О! Живий! ─  засміявся Семен, витираючи чоло. ─  Чуєш, Сашо, він ще й вередує. Я йому життя врятував, перемичку з консервної бляшанки поставив, а він про етику згадав. Ти диви, який ніжний виріс!

─ Сашо, ти глянь на ці очі, ─ прошепотів Семен, не відриваючись від погляду Модуля-7. ─ Коли я знайшов його в піску, вони були мертві, наче застигле скло. Тьмяні, каламутні, ніби вкриті пилом зсередини. Я тоді навіть злякався — думав, усе, витекла залізна душа. А зараз... дивись, як зіниці бігають.

— Це був режим глибокої консервації, ─ відгукнувся робот, і його погляд знову став вологим та глибоким. ─ При критичному пошкодженні енергоблоку мої фоторецептори втрачають світлозаломлювальну здатність. Вони «скляніють», щоб захистити внутрішні матриці від зовнішнього впливу.

Модуль-7 спробував вирівняти свою пошкоджену опору.

─ Що сталося, розказуй? ─ склав Семен інструменти у свою сумку.

─  Моє аварійне відключення було зумовлене перегрівом дюз. Я летів занадто низько, щоб мінімізувати ризик падіння людей, яких я ніс. До зустрічі з вами я пересувався на великій висоті поза зоною видимості радарів. Але люди — істоти крихкі, я боявся, що вони не втримаються. Це була помилка.

─ Слухай, залізяко, ─ Семен звузив очі, витираючи руки об сріблясту фольгу, — ти кажеш, що летів низько, щоб вони не впали. А де вони тоді зараз? Ти їх що, у пісок закопав для кращого зберігання?

─ Обробка запиту... ─ Модуль-7 видав звук, схожий на скрип іржавих дверей. — Мої аудіодатчики зафіксували звук гідравліки. Хтось прийшов за ними через 182 секунди після моєї зупинки. Я намагався активувати захисний протокол, але мій маніпулятор був зайнятий... самозбереженням.

─ Самозбереженням він був зайнятий! — обурився Семен. ─ Тобто їх просто взяли під пахви і понесли, а ти в цей час вивчав будову піщинок?

─ Це не так. Я не винен, що мене підстрелили. Це могли бути патрульні з іонізаторами. Винахідник попереджав про них, і тому я мав летіти високо. Але на зворотному шляху я думав про безпеку пасажирів у польоті.

─ Ах ти ж турботлива каструля, ─ хмикнув Семен. ─ Слухай сюди, «залізна нянько». Ми вхопимося так міцно, що ти нас і зубами не відірвеш. Дівчаток тут немає, боятися за нас не треба. Навіть якщо Олександр у цьому шоломі здалеку трохи на дівчину схожий ─ не ведися, він боєць перевірений.

Олександр лише мовчки хитав головою, звикнувши до жартів напарника.

─ І сонця ми не боїмося, ─ додав Семен, ляснувши по своїй сріблястій обгортці. ─ У нас прикид нехилий, бачиш, як блищить? Жоден промінь не проскочить. Так що вмикай свої пропелери і неси нас до свого Винахідника.

Модуль-7 випростався. З його бічних опор з тихим гідравлічним звуком почали висуватися широкі віялоподібні підставки ─ спеціальні стабілізатори для польоту в розрідженому повітрі дюн.

─ Режим транспортування активовано, ─ урочисто оголосив робот. ─ Тримайтеся за поручні. Рекомендую не відпускати їх до моменту повної зупинки.

─ Полетіли, рідненький! ─ вигукнув Семен, хапаючись за виступи на корпусі. ─ Покажи нам, де ховається цей твій Винахідник!

З-під ніг робота вирвалися потужні струмені іонізованого повітря, здіймаючи справжню піщану бурю, і за мить вони вже стрімко набирали висоту, залишаючи безкраї дюни далеко внизу.