Глава 20. «Щасливі» люди.

Глава 20. «Щасливі» люди.

Всюдихід плавно входив у житловий сектор передмістя.

Оксана і Дмитро через віконце машини бачили двоповерхові, будинки, згруповані в невеликі квартали та вулиці. Вони побудовані з місцевих матеріалів ─ обпаленої глини синього або коричневого відтінку, міцного каменю або композитних блоків. Дахи пласкі або похилі, часто вкриті сонячними панелями.

Раптом машина зупинилася біля невеличного блокпоста на декілька хвилин. За цей час Оксана роздивилася на великому білборді напис великими літерами: CAVETE! MONSTRA ET KELIMOS TIMETE. Її обличчя зблідло.

─ Там написано: Будьте обережні! Остерігайтеся монстрів і келімів, ─ прошепотіла вона капітану, смикнувши його за рукав.

─ Хто такі келіми? ─ прошепотів у відповідь Дмитро.

─ А я звідки знаю, ─ дивилася розгубленими очима Оксана.

─ Що ви там шепочетеся? ─ запитав конвоїр.

─ Нічого. Просто цікаво, що там у вас рекламують на щитах, ─ спокійним тоном відповіла Оксана.

Конвоїр глянув у віконечко.

─ Це не реклама. Це попередження. Там написано: Будьте обережні! Остерігайтеся монстрів і келімів.

─ Тут є монстри? Що таке келіми? ─ запитала схвильовано Оксана. Її очі вимагали пояснень.

─ Я не можу вам відповісти на це питання, ─ відповів патрульний конвоїр після деякої паузи.

─ А куди ви нас везете? Сподіваюсь, не для того, щоб віддати монстру? ─ дивилася Оксана благальними очима.

─ Я не можу відповісти на дане питання.

─ А чому у вас люди виглядають дивно? ─ запитав Дмитро, вказуючи на тих, хто косив траву біля дому. ─ В них шкіра так відблискує. Вони всі змащені кремом від засмаги?

─ Це не люди.

─ Це  роботи? ─ подивився на нього капітан. ─ Тут що, країна роботів?

─ Так. Ні, ─ була суха відповідь.

─ Не зрозумів.

─ Так – це роботи. Ні – тут не країна роботів. Наша цивілізація настільки розвинена, що мешканці навіть поза містом можуть дозволити собі мати робота для роботи по господарству. В нас країна щасливих людей.

─ А-а, розумію, ─ хмикнув Дмитро, проводжаючи поглядом блискучого робота з газонокосаркою. ─ Тобто ваші люди настільки щасливі, що навіть косити траву їм ліньки? Я так розумію, наступна стадія еволюції ─ це робот, який замість вас ходить у відпустку і отримує задоволення від морозива?

─ Що? ─ запитав конвоїр.

─ «Щасливі» люди не виходять з дому? ─ спитала зацікавлено Оксана.

─ Інколи виходять. Здебільшого через своїх роботів-аватарів. Так безпечніше. Звичайні люди можуть насолоджуватися інтернетом і споживанням контенту. А коли треба кудись вийти ─  під’єднуються до спеціального робота і керують ним із спеціальної капсули.

─ Чому вони всі сидять по норах? ─ Дмитро притиснувся до скла. ─ Сьогодні ж такий день... два сонця, повітря... Тиша. Яка тут небезпека?

─ Вихід назовні без робота-посередника знижує когнітивну ефективність на 30%, ─ раптом промовив патрульний. ─ Пряма взаємодія з реальністю ─ це хаос. Хаос породжує емоції. Емоції ─ це нецільове використання біоресурсів.

Дмитро хмикнув:

 ─ То ми для вас ─ наче батарейки, що протікають? Занадто багато іскор?

Патрульний застиг. Його візор просканував обличчя Дмитра.

─ Ви ─ аномально активні одиниці. Ваша радість ─ це коротке замикання в системі. Ви витрачаєте енергію на сміх, замість того, щоб спрямувати її в мережу. Це... неетично.

─ Неетично бути щасливим? ─ Оксана відчула, як по спині пробіг холодок.

 ─  А хто такий Винахідник?─ наважилася запитати Оксана.

─ Це питання не мого рівня доступу.

─ А в кого потрібний рівень доступу? ─ не зупинялася Оксана.

─ Ви ставите забагато питань, ─ конвоїр торкнувся іонізатора.

Машина завелася і поїхала.

Вони перетнули межу міста.

Тут не було перехожих. Вздовж ідеально чистих вулиць стояли високі будинки. За вікнами мигтіли сині екрани ─ там люди, під’єднані до систем, керували своїм цифровим життям. На вулицях були лише роботи: одні стригли газони, інші несли пакунки, треті ─ патрулювали.

Всюдихід зупинився біля гігантської білої вежі, яка не мала дверей — лише вантажні люки для роботів. А біля неї було велична споруда, схожа на державний адміністративний осередок. Прапори біля входу - блакитного кольору з двома жовтим контурами кола (кільцями) посередині, що перетиналися між собою і були в білому квадраті.

─ Виглядає як дуже дорога в’язниця, ─ шепнув Дмитро Оксані, коли люк машини почав відкриватися. ─ Знаєш, мені вже хочеться щось зламати. Просто щоб подивитися, як у них почнеться «енергетична криза» від люті.

─ Тільки не зараз, Кепе, ─ Оксана міцно взяла його за руку.

Будівля, куди їх привезли ─ це було втілення стерильного порядку, математичної точності та холодної величі. Це не затишне житло, а простір, який показував статус і функціональність. Їх повели не через головний вхід, а через вежу довгими коридорами, поки вони не вийшли в один із залів головної споруди.