Глава 19. Дари «дюни».

Глава 19. Дари «дюни».

Сонця нещадно лупили в спину, але дзеркальна фольга працювала: Семен відчував себе не як шашлик, а швидше як картопля, яку дбайливо загорнули, щоб вона просто трохи впріла, а не згоріла.

─ Семене, я більше не можу, ─ прохрипів Олександр, зупиняючись і витираючи піт з-під окулярів. Його фольгована чалма з’їхала набік. ─ Мій сканер показує, що температура піску зараз така, що на ньому можна смажити яєчню. Прямо в шкаралупі.

─ Радій, що ми не яєчня, ─ відгукнувся Семен, не зупиняючись. Його піскоступи видавали ритмічне «хрясь-скрип, хрясь-скрип». ─ Піднімай лапи, Сашо. Якщо ми зараз сядемо відпочити, то приплавимося до цієї планети навічно. Будемо як ті експонати в музеї ─ «Навігатор у природному середовищі».

─ Я зараз сам стану експонатом, ─ Олександр зробив крок, і його пластикова кришка з написом «Сніданок» гучно засмоктала пісок. ─ Слухай, цей звук... Це наче я йду по велетенській пачці чипсів. Нас почують за десять кілометрів!

─ І що вони зроблять? ─ хмикнув Семен. ─ Викличуть поліцію моди? Нас неможливо вбити, Сашо. Ми занадто блискучі для цього світу. Жоден лазер нас не візьме ─ він просто відіб’ється назад і підсмажить стрільця. Ми ─ бойові дзеркала!

─ Бойові дзеркала з кришками від унітазів на ногах, ─ зітхнув Олександр, але все ж прискорився.

Дерева, що здавалися далекими, перетворилися на ліс. Високі покручені стовбури тягнулися угору від одного сонця до іншого. Темне листя виглядало дивно, наче все мертве, але це було живе, соковите листя.

─ О, як чудово, ─ вигукнув Семен, роблячи втомлено крок за кроком. ─ Ліс справжній, не мариво, отже має бути тінь. Тут і відпочинемо. Хоча він і дивно виглядає.

─ Ага. Головне, щоб там не було великих папуг, чи дерев, що хочуть нас з’їсти.

─ Сашо, ну ти вмієш «підняти» настрій. А все так добре починалося. Ти хоч не забув взяти хімічний аналізатор?

─ Семене, ти думаєш, тут буде щось їстівне?

─ Тому нам і треба біо-сканер, щоб зрозуміти це. То ти взяв?

─ Так, звісно.

─ О! Диви! Скільки плодів на деревах. Нам треба поповнювати запаси, якщо хочемо тут вижити. Тож діставай аналізатор.

Олександр заклинив свій сканер на невеликому дереві, плоди якого нагадували великі сріблясті сливи.

─ Семене, дивись! Прилад не малює черепів. Він каже... ─ Олександр примружився, вчитуючись у дрібний шрифт на екрані, — «Високий вміст вітаміну С і калію. Рівень токсинів нижче норми похибки».

─ Нижче норми похибки? ─ Семен обережно підійшов і тицьнув плід пальцем. Плід був прохолодним на дотик. ─ Це означає, що ми або підкріпимося, або наш шлунок влаштує нам персональне «космічне шоу» через годину.

Семен дістав ніж, розрізав одну «сливу» навпіл. Всередині м’якуш був яскраво-зеленим і пахнув свіжоскошеною травою та м’ятою. Він відрізав маленький шматочок, пожував, прислухаючись до відчуттів.

─ Ну що? ─ з надією запитав Олександр, ковтаючи слину.

─ Жити буду, ─ виніс вердикт Семен. ─ Смак такий, ніби лимон заїдаєш цукром, але освіжає неймовірно. Набивай кишені фольги, Сашо.

Олександр почав жадібно збирати фрукти, але раптом завмер, тримаючи одну «сливу» біля рота.

─ Семене... а якщо цей аналізатор просто глючить через спеку?

─ Тоді в твоєму некролозі я напишу: «Він загинув, як справжній дослідник ─ з повним ротом інопланетних делікатесів». Жуй давай, нам ще робота лагодити.

─ Семене, поглянь! ─ Олександр показав на великий сріблястий плід, що висів на дереві. ─ Виглядає як кришталева диня. Ану, подивимося, з чого вона.

Олександр навів сканер на дивну диню.

─ Вона їстівна, містить багато води і цукру. Зараз подививмося, що всередині, ─ він розрізав «диню», і вона тріснула як кавун. ─ Яка ж вона соковита! Її можна пити!

Олександр відрізав скибку Семену.

─ Щось середнє між ананасом і огірком, ─ констатував Семен, відкусивши добрячий шмат, який просто танув у роті. ─ Ця диня дуже соковита.

─ А ось ще щось цікаве, ─ Олександр показав на довгі, схожі на квасолю плоди, що звисали із гілок. Він направив аналізатор. ─ Вердикт приладу: Енергетична цінність: висока. Глюкоза: 25%. Клітковина: 15%.

─ Добре, що вони теж їстівні. Хоча наче воском вкриті. Сподіваюся, це не упаковка для меду, і на нас не нападе зграя велетенських бджіл. ─ Семен зчистив ножем природний віск і відкусив. ─ О! На смак як паста, схожа на фініки.

Набравши потроху плодів, команда з двох людей рушила далі.

Вони вийшли на невелику галявину, де почули дивне «флейтове» булькання. Посеред каміння, порослого м’яким сизим мохом, пульсувала невелика калюжа кришталево чистої води.

─ О! Сашо, дивись, природний кулер! ─ Семен від радості ледь не перечепився через власні піскоступи. ─ Давай свій тестер, поки я не нахлебтався просто так.

Олександр обережно занурив паличку-аналізатор у воду. Прилад бадьоро піскнув. ─ Чиста. Навіть чистіша за ту, що ми п’ємо на кораблі. Тільки заліза багато. Будеш іржавіти зсередини, Семене.