Глава 18. Виживання в пустелі.

Глава 18. Виживання в пустелі.

Олександр сидів у навігаційному кріслі, обкладений портативними екранами, як хом’як запасами. Поки Капітан та Оксана йшли за роботом, навігатор потайки під’єднався до локального каналу Модуля-7.

─ Так, білосніжний друже, подивимося, куди ти нас ведеш ─  у райські кущі чи в найближчу чорну діру, — бурмотів Олександр, налаштовуючи фільтри частот.

Коли робот полетів, Семен зайшов трохи роздратований.

─ Ну от, якась невідома залізяка забрала частину екіпажу. Наче добрий робот, але важко йому довіряти. Дивна ця планета.

─ Згоден, з тобою, Семене, ─ привернув до себе увагу Олександр. ─ Тому я підлаштувався під частоти цього Модуля-7. Мій план простий: запеленгувати сигнал робота і накласти його маршрут на карту місцевості.

─ Чудова ідея. А я піду перевірю системи. Нам треба, щоб холодильники працювали. Ми не знаємо, чи прилетить той робот назад. Може він тижні літати буде. А продукти в нас мають зберігатися якнайдовше. Й обшивку треба подивитися.

 Через двадцять хвилин раптом із динаміків вирвався звук, від якого Аркадій, що проходив повз із каністрою води, ледь не підстрибнув.

─ Ш-ш-ш-гр-р-к-к... Пій-й-й... Кхе-кхе... ─ прохрипіла рація.

─ Олександре, що це? Ти що, намагаєшся зловити радіо «Ретро-Галактика»? ─ Аркадій підозріло глянув на прилади.

─ Це наш провідник, ─ Олександр насупився, швидко крутячи ручки налаштувань. — Але звучить він так, наче в його процесор засипали відро того синього піску і залили кислим молоком. Сигнал рваний. Це не звичайна затримка зв’язку. Це... це термінальний хрип заліза.

З іншого боку відсіку почувся голос Семена, який у цей момент намагався вирівняти погнуту деталь обшивки:

─ Я ж казав, що ця кавоварка довго не протримається! Мабуть, перегрівся на сонечку. Або зрозумів, що йому доведеться терпіти нас ще тиждень, і вирішив самоліквідуватися.

─ Семене, не патякай! ─ кинув Олександр. ─ Тиск у його системі... чекайте... Потужність сигналу впала на вісімдесят відсотків за одну секунду. Це не перегрів. Це зовнішній вплив. Його щойно хтось дуже професійно «вимкнув». Повна десинхронізація.

Аркадій поставив каністру і підійшов ближче, вдивляючись у монітор, де замість чіткої лінії маршруту тепер пульсувала хаотична «кардіограма».

─ Хочеш сказати, що наш єдиний GPS-навігатор з ніжками щойно став нерухомим брухтом? ─ Аркадій потер перенісся. ─ Дмитре! Дмитре, ти чуєш?

Але з рації Капітана донеслося лише коротке: «...аварія. Залізного супутника підстрелили... не самі...».

─ О! Почалося, ─ Семен кинув молоток і почав витирати руки ганчіркою. ─ Олександре, діставай свої «іграшки» для пошуку сигналів. Аркадію, готуй аптечку і валер’янку. Якщо там стріляють, то наш робот зараз виглядає як діряве сито. Та головне, щоб з Оксаною і капітаном нічого не сталося.

─ Ні, ─ Олександр примружився до екрана. ─  Сигнал не зник зовсім. Він... він ниє. Як кинуте цуценя. Частота 433 мегагерци, зациклений імпульс. Він намагається щось передати, але не може.

─ Значить, ми йдемо за ними. Тільки треба щось вигадати, щоб, поки дійдемо  цією пустелею не перетворитися на курчат гриль, ─ пішов Семен по коридору. ─ Сашо, йди за мною. Спорядження будемо міряти.

Семен заскочив у техвідсік і почав ритися в металевих стелажах. ─ Десь тут був аварійний комплект для термозахисту... ─ бурмотів він, відкидаючи зайві інструменти. ─  О, є!

Семен почав витягувати рулон фольги, коли Аркадій скептично підняв брову.

─  Семене, у нас же є новенькі скафандри серії «Стріла», ─  зауважив Аркадій. — Навіщо тобі ці сріблясті простирадла?

─  «Стріла»? ─ Семен навіть не підвів голови. ─  Ти хочеш, щоб Олександр через пів кілометра впав із тепловим ударом? Вентилятори в цих скафандрах жруть енергію швидше, ніж ти п’єш каву. Через годину акумулятор здохне, і Сашко почне запікатися у власному соку.

Олександр, уявляючи себе «запеченим Сашком», миттєво зробив крок ближче до фольги.

Семен витяг важкий рулон сріблястого майлару.

─ Що це? ─ запитав Олександр.

─ Ця фольга була призначена для зовнішніх робіт у відкритому космосі ─ вона могла витримати пряме випромінювання зірок і не розплавитися.

Семен почав розмотувати рулон.

─  Тримай край, Сашо, ─  скомандував він Олександру.

Семен спритно відміряв два довгі шматки. Вони зробили в центрі кожного проріз для голови, перетворивши фольгу на широкі накидки-пончо.

─  Тепер ми хоча б не спечемося за перші десять хвилин, ─  сказав Семен, обмотуючи залишки рулону навколо зап’ястя Олександра, щоб закріпити «плащ» від вітру.

─  До того ж, ─  додав Семен, приміряючи кришку від контейнера до черевика, — спробуй погуляти в скафандрі по цьому «манному» піску. Це як бігти марафон у рицарських обладунках по коліно в киселі. Ми маємо бути легкими. Фольга відбиває сонце, а наші власні легені та вітер нас охолодять. Просто, дешево і надійно.

─  Тобто замість гордих підкорювачів космосу ми йдемо як пара недоїдених бутербродів, загорнутих у фольгу для гриля? ─  уточнив Олександр, похмуро розглядаючи своє відображення.