Глава 17. Холод системи.

Глава 17. Холод системи.

З-за дюни, здіймаючи легку завісу золотого пилу, безшумно виплив обтічний сріблястий всюдихід. Його матовий корпус ідеально відбивав небо, роблячи машину майже невидимою в мареві пустелі. Побачивши в небі Модуля-7, він різко загальмував, зависнувши в парі сантиметрів над кобальтовим піском.

З бічного люка, що безшумно відкотився, вийшли три фігури в ідеально підігнаних білих комбінезонах, що здавалися вилитими з напівпрозорого полімеру. Їхні обличчя ховали суцільні дзеркальні візори, на поверхні яких пульсували бірюзові потоки даних. Рухи були чіткими, майже механічними.

Той, що стояв попереду, здійняв руку, на передпліччі якої був закріплений компактний пристрій із трьома кристалічними голками. Вони миттєво спалахнули фіолетовим світлом, накопичуючи енергію.

Пролунав різкий, високий звук, схожий на зойк струни, і сліпуча фіолетова дуга на мить накрила робота з пасажирами.

Три білі силуети спостерігали як Модуль-7 почав падати і пішли на зустріч.

Дмитро впав на землю і удар відразу щось струснув у пам’яті. На секунди він опинився в машині, яка неслася без гальм. Поворот. Зіткнення. Сильний поштовх від якого нутрощі притисло до спини. Спалах.

Він відкрив очі і почув хрипіння робота.

─ Знайдіть... Келі...

─ Що таке Келі? ─ підповз капітан ближче до робота.

─ Він… ─ прохрипів дуже тихо Модуль-7.

Оксана підповзла до робота.

─ Це його ім’я Келі? ─ запитала вона.

Але робот мовчав.

Дмитро дістав рацію, яка завжди була при ньому.

─ Командо! Хто мене чує. В нас аварія. Залізного супутника підстрелили. Він димиться. Ми з Оксаною живі. Семене, може знадобитися твоя допомога. Якщо ти зможеш полагодити його механізми, то, думаю, він нам щось розповість важливе.

Тут Дмитро побачив, як до них наближаються три незнайомці.

─ І ми тут, здається, не самі, ─ додав він у рацію.

Фігури зупинилися на невеликій відстані і уважно подивилися на наших пасажирів. Вони мовчали і спостерігали.

─ Ми вам не вороги, ─ нарешті вимовив Дмитро. ─ Ми заблукали. Ми не становимо загрозу. Ми прийшли з миром.

Одна фігури вийшла вперед і підійшла ближче.

─ Зафіксовано несанкціоноване коливання ефіру, ─ пролунав голос з динаміків під шоломом. ─ Ви підете з нами.

─ А робот? ─ запитав Дмитро.

─ Робота знешкоджено. Використовувати автономний юніт для польотів заборонено. Ви використовували технології вищого рівня, які не всім дозволені. Ходімо з нами.

Два інші конвоїри підійшли до Оксани і допомогли їй піднятися під руки. Дмитро встав сам. Їх повели до транспорту.

Оксана відчула, як серце тьохнуло. Модуль-7 залишився там, у пісках, вимкнений і покинутий. Але десь там був і Семен з Олександром та Аркадієм. І якщо ці істоти шукали їх, то їхній корабель під дзеркальним тентом ─ їхня єдина надія залишитися непоміченими. Це едине, що тішило.

Сріблястий човник рухався без жодного звуку. Дмитро та Оксана сиділи на вузькій металевій лаві в десантному відсіку. Тут панував напівморок, розрізаний тонкими смугами синього неонового світла, що йшло від панелей на стінах. Повітря було сухим, стерильним і пахло озоном ─  наче в операційній, а не в кабіні машини.

Ззовні, за броньованим панорамним вікном, світ божеволів. Два сонця перетворили пустелю на розплавлене золото. Кобальтовий пісок під магнітними траками машини здіймався високими хвилями, але всередині не відчувалося жодного поштовху. Машина не їхала ─ вона летіла, ідеально нівелюючи нерівності дюн.

Патрульні сиділи навпроти, нерухомі, як статуї. Їхні дзеркальні візори відбивали постаті Дмитра та Оксани, перетворюючи їх на викривлені цифрові копії. Жодного слова, жодного зайвого руху. Тільки тихе, ледь вловиме клацання, коли дані з їхніх масок синхронізувалися з бортовим комп’ютером.

─ Куди ви нас везете? ─ нарешті не витримав Дмитро. Його голос у цій тиші прозвучав надто гучно, майже грубо.

Патрульний, що сидів ближче до кабіни, повільно повернув голову. На його візорі пробіг рядок символів. ─ Об’єкт 1, рівень стресу ─ 78%. Рекомендується тиша для збереження енергоресурсів, ─ голос був позбавлений будь-яких емоцій, наче говорив термінал самообслуговування.

Відповіді по суті питання не було. Знову настала тиша.

Дмитро намагався впіймати погляд патрульного через дзеркальний візор. Його дратувала ця абсолютна тиша.

─ Гей! ─ гукнув він. ─ Куди ви нас везете? Це що, екскурсія по пустелі? Чи ми вже в списку на розстріл?

Патрульні навіть не здригнулися. Той, що сидів ліворуч, повільно повернув голову до напарника. З-під його маски почулося низьке, чітке й дуже дивне буркотіння. Це не було схоже на жодну сучасну мову ─  слова звучали важко, як удари каменя об камінь.

─ Captivi inquieti sunt. Num ad arcem eos ducimus? ─ промовив він. (Переклад: Полонені неспокійні. Ми ведемо їх до цитаделі?)