Глава 16. Модуль-7.

Глава 16. Модуль-7.

Робот стояв і посміхався. Здавалося він насолоджується розгубленістю команди.

─ Ви сказали «Ми»? ─ запитав капітан. ─ Вас багато? Кого ви маєте на увазі? Хто ви? І як ви могли про нас знати?

─ Ми, я сказав, бо я не один. Точніше я тут один. Але… Я тут на завданні. Я маю вас доставити до винахідника, що вас сюди запросив.

─ Нас запросили? ─ очі капітана розширилися.

─ Нічого собі запрошення, ─ відгукнувся Семен. ─ Ми майже не загинули. Мені струмом вдарило. А те, що ми пережили ні в які рамки нормального запрошення не втискується. Чи, може, ти залізяко, з нас кепкуєш?

─ Навіщо мені з вас сміятися. Я прибув по вас.

─ Як це ви прибули за нами? В нас тут трансфер? А де апарат, машина? Чи як ви нас зібралися транспортувати? ─ стиснув міцно Семен в руках гайковий ключ.

─ І як ви тут взагалі опинилися? ─ запитав Олександр. ─ З-під землі виросли чи з неба впали?

Робот посміхнувся, витримав паузу і відповів.

─ Я скоріш за все з неба впав.

─ Ну ви гляньте на нього, ─ обурився Семен і став трясти рукою з гайковим ключем, показуючи жестом, що зараз може відлупцювати робота, за його жарти.

─ Якщо я скажу, що прийшов своїм ходом, вас це заспокоїть?

─ А де ваші сліди? Чому на піску немає? Тільки не кажіть, що їх вітром занесло. ─ зауважив Олександр.

─ Я прилетів. А потім чекав, коли ви вийдете. Я тут вже годину стою.

─ Вас що з літака викинули? Чи папуга вас приніс? ─ запитав Семен.

─ Цікаві у вас жарти, ─ посміхнувся робот. ─ Насправді я сам літати вмію. Я просто приземлився і стояв. Тому і слідів немає.

─ Літати вмієте? Щось ви не схожі на літак. ─ подивився з недовірою Семен.

Коли Семен прискіпливо оглянув робота, шукаючи приховані гвинти чи сопла двигунів, той спокійно відповів:

─ Моя левітація базується на принципі електродинамічної індукції, — спокійно відповів робот. ─ Бачите ці два сонця? Вони створюють колосальні припливні сили, які змусили надра цієї планети розділитися. Вона має бінарне ядро ─ два розплавлені вихори з рідкого заліза та нікелю, що обертаються один навколо одного.

─ І що нам з того заліза? ─ перебив Семен.

─ Обидва ці ядра ─ гігантські феромагнітні структури, ─ продовжував робот. ─ Їхній синхронний рух створює магнітне поле неймовірної щільності. Я просто генерую зустрічний потік у своїх котушках. Я відштовхуюся від магнітних ліній планети так само, як однакові полюси звичайних магнітів відштовхуються один від одного в шкільному кабінеті фізики. Для моїх сенсорів це поле ─ така ж тверда опора, як для ваших ніг цей пісок.

─ А як ви нас зібралися транспортувати? ─ запитав капітан. ─ Ви так і не відповіли.

─ На собі.

Робот вдарив п’ятою об п’яту, і з його черевиків з віялоподібним свистом розкрилися металеві пластини.

─ Я можу взяти з собою двох людей за один раз. Це пластини, щоб зручніше було стояти. Триматися будете за мене. Оберіть кого взяти першими.

─ Я як капітан і представник команди можу полетіти з вами,  ─ рішуче сказав Дмитро.

─ Кепе, а чи варто довіряти цій залізяці? ─ вийшов наперед Семен. ─ Залізяко, уявімо що коли ти будеш летіти в тебе блискавка вдарить і ти згориш, то люди впадуть і розіб’ються?

─ Якщо уявімо, що мій двигун «підсмажено», то в мене вмикається короткочасна гравітаційна подушка, яка працює лише 2–3 секунди ─ якраз достатньо, щоб пом’якшити удар об землю.

─ Ти все так складно співаєш. Але якщо на нас нападуть велетенські птахи, то що тоді?

─ Ви про що? Знову жарт?

─ Який жарт? Кепе, він робить з нас дурників. Я б йому не довіряв. В нас купа роботи. Треба тент накинути на корабель. Бо якщо він когось і забере інші спечуться до його повернення.

─ Я можу вам допомогти, ─ запропонував робот.

─ Подивимося, ─ Семен повернувся до команди. ─ Аркадію, Олександре, несіть сюди той тент. Тут зручніше буде його розкласти і просочити.

Семен розтягнув важкий рулон металізованої тканини прямо на піску, розрівнявши його чоботами. Оксана пройшлася вздовж полотна, ретельно розпилюючи рожеву суспензію. Під променями двох сонць рідина миттєво вбиралася в структуру тенту, залишаючи по собі перламутровий відблиск.

─ Готово, ─ Оксана відставила порожній балон. ─ Тепер він має дзеркальний резонанс. Семене, піднімаймо, поки не підсохло.

─ Гей, залізяко, ─ гукнув Семен. ─ Ану, продемонструй свою «індукцію». Бери край і накидай на ніс, як каптур.

─ Добре. Тільки я не залізяка. Мене звати Модуль-7.

─ В тебе ще й амбіції. Цікаво. Добре, Модулю-7, допоможи нам, будь ласка, накрити корабель.

Робот підійшов до краю обробленої тканини. Його стопи видали ледь чутне низьке гудіння, і він плавно, без жодного ривка, злетів угору. Він підхопив край вологого тенту і піднявся на три метри, зависнувши якраз над гострим носом «Горизонта-7».