Глава 13. Нова реальність.

Глава 13. Нова реальність.

Вони стояли перед внутрішнім шлюзом. Семен поклав руку на важіль.

─ Ну, хлопці... і дівчата. Якщо там за дверима нас чекають злі піщані черв’яки ─ скажіть їм, що я несмачний, у мене в крові забагато мастила і кави.

Шипіння. Люк повільно йшов убік.

Сліпуче світло двох сонць миттєво змусило візори шоломів автоматично затемнитися, перетворюючи їх на дзеркальні сфери. Першим на трап ступив Капітан, за ним ─ Семен із ломом, який він так і не випустив з рук. І за ними всі інші.

Перед ними розгортався пейзаж, від якого перехоплювало подих. Безмежні хвилі піску розтягнулися до самого горизонту. Але цей пісок не був звичайним. Під світлом двох сонць він переливався: там, де падало проміння велетенського лимонного сонця, дюни сяяли золотом, а в глибоких тінях від маленького блакитного світила пісок здавався кобальтово-синім.

Навколо них розкинулася нескінченна пустеля золотого та кобальтового кольорів. Гарячий вітер, який вони не відчували крізь скафандри, гнав по гребенях дюн тонку поземку. Але найдивнішим було небо: бірюзове, з рожевими розчерками хмар, де велике помаранчеве сонце вже торкалося горизонту, а маленьке блакитне ─ стояло прямо над їхніми головами.

Коли підошва сучасного композитного черевика торкнулася поверхні, вона не просто занурилася в пісок. Під вагою людини дрібні кристали, що нагадували манку, видали звук, схожий на короткий електронний акорд.

─ Воно ще й співає, ─ хмикнув Семен і присів навшпиньки, щоб зачерпнути трохи піску, відчути його у руці, хоча вона і була в рукавичці.

─  Хлопці... це не ліс,

─ Ми це вже зрозуміли, Капітане. ─ озорнувся Аркадій. ─ Я це і раніше помітив поки летіли. Вибачте, що промахнувся.

─ Але ліс був. Ми його бачили. Отже, тут не одна пустеля. Ландшафт різноманітний. А це, думаю, добре.

─ Так, Семене, ви маєте рацію, ─ підтримала Оксана, набираючи пісок у невеличкий контейнер. ─ Якщо тут є ліси, значить і вода має бути. Ми не на порожній планеті. Значить вижити більше шансів.

─ Тільки треба тепер визначитися в який магазин ми підемо спочатку. Або… йти шукати ліс, вистругати списи, лук, стріли і вчитися полювати, ─ посміхнувся Семен, прикриваючи рукою очі від шаленого світла і вдивляючись на горизонт, де виднілися дерева.

─ Дивіться на тіні, ─ прошепотів Олександр. ─ У нас у кожного по дві тіні. Одна тепла, інша холодна.

─ Ну ми ж на бінарній планеті. Взагалі, багато систем у всесвіті мають декілька сонць. А наша система Чумацький шлях, де ми маємо одне сонце – це більше як виняток., ─ пояснила Оксана.

─ Отже коли ми були на Землі, то ми були на винятковій планеті? ─ здивувався Семен. ─ Я не знав. Ніколи не думав про це.

─ А зараз нам треба подумати як виживати в нових умовах. Бо тут час може плести по іншому. Тут може день бути довшим. Наприклад, шістдесят годин. А ніч всього кілька хвилин. Або ночі взагалі може не бути, якщо одне сонце сідає, а інше вже виходить.

─ Оксано, вся ця ваша інформація цікава, але як нам тепер бути? Ми ж не знаємо цю планету ще, ─ поцікавився Семен, граючи з піском між пальців.

─ А я пропоную, ─ обізвався Аркадій, ─ щоб ми жили за нашими годинниками за земним графіком. І щоденники треба вести, як і вели. Щоб писати, що тут відбувається. Сьогодні 7 день нашої мандрівки в… нову реальність. Може хтось колись знайде наші записи. І це буде цікаве відкриття.

─ Це слушна думка, Аркадію, ─ підтримала Оксана. ─ І треба намагатися лягати спати за нашими часами. Це допоможе зберегти наші біоритми і не зруйнувати наше здоров’я. Це допоможе зберегти здоровий глузд.

─ О! Здоровий глузд – це важливо! А то ще хтось збожеволіє, а жовтого дому тут немає. Одне жовте сонце є. З напарником, ─ підсумував Семен.

─ І жодного дерева поблизу, ─ зауважив Капітан Дмитро, нахмурившись. ─ Оксано, де ваші зелені джунглі? Ми ж тут від спеки помремо.

─ А я вам не обіцяла зелені джунжлі, Капітане. Ми бачили, що планета за кольорами схожа на нашу. Є і зелений і блакитний. Отже є і зелень і вода. На Землі в нас теж пустелі були. Але і зелень також. Тому, я думаю, дерева тут є. Он видніються на горизонті. Якщо, звісно, це не міраж пустелі.

─ Ще не вистачало, щоб це був міраж, ─ розчаровано видихнув капітан.

─ До речі, командо, ─ звернувся Семен. ─ Наша бляшанка нагрілася. Але ми пузом добряче проїхали занурившись у пісок. А пісок знизу холодний. Тому в нижчих відсіках прохолодніше. Це допоможе нам не зваритися деякий час. Звісно, якщо сонце тут не буде жарити постійно.

─ Хоч якась радісна новина, ─ засвітилися очі капітана.

─ Тут інше питання треба прояснити. Чи вцілили наші баки? Вони якраз під пузом, яким ми так щільно терлися об пісок. Чи не має витіку? Чи ми скоро злетимо до чорної діри своїм ходом.

Семен опустився на коліна біля самого краю правого борту, зариваючись руками в теплий пісок, тепло якого відчувалося через рукавички.

─ Ну що там, Семене? ─ запитав Капітан через зв’язок у скафандрі. ─ Не злетимо у повітря від випадкової іскри?