Глава 12. Приземлення.

Глава 12. Приземлення.

Атмосфера планети зустріла їх не ласкавим обіймами, а лютим ударом. Щойно «Горизонт-7» торкнувся верхніх шарів, корпус здригнувся так, наче по ньому влупили велетенським молотом.

─ Почалося! ─ крикнув Аркадій, вчепившись у штурвал. ─ Семене, давай тягу на маневрові! Нас тягне в плоский штопор!

У технічному відсіку Семен затиснув зубами комір комбінезона і навалився всім тілом на важіль, який він змайстрував замість згорілого реле. ─ Даю! Тільки обережно, Аркадію, бо мої хомути вже почали співати «Марсельєзу»!

Екран зовнішнього огляду миттєво заплив багряним вогнем ─ плазма обтікала обшивку, розжарюючи метал до білого. На містку стало нестерпно спекотно. Запах паленої ізоляції та старого рожевого пилу змішався в задушливий коктейль.

─ Кут атаки завеликий! ─ крикнула Оксана, вказуючи на червоний сектор монітора. ─ Ми згоримо, якщо не опустимо ніс!

— Я намагаюся! ─ прохрипів Аркадій. Його м’язи напружилися так, що здавалося, він зараз зламає штурвал. — Автоматика мертва, я тримаю корабель на самій інтуїції! Семене, ще газу!

— Більше не можу, шина розплавиться! — гаркнув Семен у відповідь. — Давай, Аркадію, ти ж Богом себе називав у дірі? То твори диво, бо зараз ми станемо підсмаженою куркою!

Корабель трясло. Температура росла.

— Аркадію, тримай кут! — крикнув Семен, але його голос перервав тріск, схожий на постріл.

Один із механічних хомутів, якими Семен стягнув розплавлену магістраль, не витримав вібрації при вході в атмосферу. Він луснув, і товстий, розжарений кабель почав повільно відходити від клеми. Іскри сипанули в різні боки, як зварювальний апарат. Світло на містку блимнуло й почало гаснути.

─ Семене! Енергія падає! ─ закричав пілот. ─ Ми втрачаємо маневрові!

Корабель кидало з боку в бік, наче тріску в океані. Раптом по корпусу прокотився страшний скрегіт. Це відірвало шматок зовнішньої антени, і він, палаючи, пролетів повз ілюмінатор.

─ Бачу землю! ─ вигукнув Олександр. ─ Там... там не просто ліс, там якась долина! Аркадію, лівіше!

Пілот зробив різкий маневр. Корабель «ляснув» по повітрю, як плаский камінь по воді. Всіх кинуло на ремені.

─ Випускаю шасі! ─ крикнув Дмитро, вдаряючи по кнопці.

Але нічого не відбувалося.

─ Шасі не виходять! Замки заклинило! ─ крикнув Дмитро, б’ючи по панелі.

─ Яке шасі?! Звісно заклинило, ─ прохрипів Семен у навушниках. ─ Ми пройшли крізь гравітаційний прес, там зараз метал такий зігнутий, що навіть моїм ломом не розправиш! Сідаємо на пузо, Аркадію! Тільки м'яко, як на перинку! Вирівнюй, бо зараз перекинемось!

Земля стрімко наближалася. Смарагдова зелень лісів змінила білуватий туман хмар. Аркадій бачив, як під ними проноситься дзеркальна гладь озера. Він заплющив очі на секунду, відчуваючи корабель як частину свого тіла.

— Гальмуй... гальмуй... — шепотів він.

─ Дріт відходить! Якщо відійде ─ нам кришка! Триматиму руками! Сажай, Аркадію!

─ Семене! Не смійте! ─ скрикнув пілот. ─ Ви можете загинути!

─ Це не твоя задача, Аркадію! Посади цю консерву! Врятуй всіх! ─ гаркнув інженер.

Він не був самогубцем. Семен вихопив свій важкий гайковий ключ з прогумованою ручкою і, навалившись усім тілом, притиснув дріт назад до гнізда. Але цього було замало ─ контакт був нещільним. Тоді він, заплющивши очі, схопив дріт лівою рукою в товстій діелектричній рукавиці, а правою, через ключ, почав тиснути на розпечений затискач.

Його тіло здригнулося. Навіть крізь захист його почало бити струмом ─ не смертельним, але достатнім, щоб м'язи звело судомою.

─ Семене! ─ Оксана кинулася до нього, але він відштовхнув її ногою.

─ Не чіпай... мене! Заземлить! — прохрипів він крізь стиснуті зуби. Обшивка навколо нього ревіла, а він відчував, як гума рукавиць починає диміти від температури кабелю. ─ Аркадію... я тримаю... Сади цю бляшанку... швидше!

Його обличчя почервоніло, вени на шиї напружилися. Кожен удар корабля об повітряні ями віддавався в його руках нестерпним болем, але він не відпускав. Він став живою перемичкою, частиною енергосистеми корабля.

─ П’ять секунд... ─ рахував Аркадій, не знаючи, якою ціною дається кожна секунда тяги. ─Три... дві... Є торкання!

Корабель тим часом пролетів зелені ліси і далі виднівся лише пісок.

Останній поштовх був довгим і тягучим. Корабель не врізався в землю, а пішов юзом по гігантській дюні, піднімаючи хмари дрібного, наче мука, піску. Скрегіт металу об каміння під піском відгукувався в зубах екіпажу. Нарешті, «Горизонт-7» зупинився, зарившись носом у схил піщаної гори.

Тиша, що настала, була сухою і гарячою.

Щойно «Горизонт-7» врізався в піщану дюну і навантаження на двигуни зникло, Семен відлетів до протилежної перебірки. Його руки були підняті вгору, пальці застигли в положенні «хват», а з рукавиць ішов сизий дим.

Оксана підбігла до нього. Семен лежав нерухомо, важко дихаючи.

─ Семене! Ви чуєте? Семене!

Він розплющив одне око, потім інше. Його погляд був каламутним, але на губах з’явилася слабка, болюча усмішка.

─ Оксано... ─ прошепотів він. ─ Скажіть... яєчня не підгоріла?