9.2

9.2

Капітан і Олександр рушили до реакторного відсіку за Семеном. Чим ближче вони підходили, тим гучнішим ставав той самий скрип, який Аркадій чув уранці. Тепер він нагадував скрегіт металу об скло. Повітря тут було гарячим і пахло озоном та паленою ізоляцією.

─ Семене! ─ Капітан смикнув важіль герметичних дверей.

Двері піддалися не відразу. Коли вони нарешті відчинилися, Оксана зойкнула, завмерши на порозі з переляканими очима. У напівтемряві технічного блоку, серед тисяч індикаторів, що миготіли тривожним червоним світлом Семен намагався загасити електропроводку, що іскрилася.

Навколо нього ходили десятки його двійників: один перевіряв щиток, інший тягнувся до дротів, третій просто стояв поруч.

Семен діяв швидко й мовчки. Його каюта залишилася позаду, а в реакторному відсіку панувала задуха. Він не чекав на допомогу, він просто знав, що робити.

─ Олександре, тримай термінал! ─  крикнув Семен, не повертаючи голови. ─  Капітане, мені потрібен силовий кабель із системи освітлення технічного коридору. Виривайте його з м’ясом, нам зараз світло в коридорах не допоможе.

Поки Капітан і Олександр виконували наказ, Семен розкрив панель управління. Головна шина енергопостачання була чорною — ізоляція просто випарувалася, залишивши голий метал. Використовуючи діелектричні затискачі та шматки мідного обплетення, яке він знайшов у ящику з запчастинами, Семен почав «шунтувати» систему — пускати струм в обхід згорілих ділянок.

Це була брудна, важка робота. Він з’єднував дроти надійно, «на совість», затягуючи болти так, що на руках лопалися мозолі.

─  Готово, ─  видихнув він, витираючи сажу з лоба. ─  Я кинув тимчасові перемички. Вони витримають навантаження під час маневру, але потім згорять остаточно. Це наш єдиний шанс.

Семен кинув погляд на одного зі своїх двійників, який все ще безпорадно вовтузився біля порожньої панелі.

─ Ей, ти, копіє нещасна! ─ гукнув Семен до привида. ─ Хоча б ключа потримав, чи що? Тільки місце займаєш.

Двійник мовчки розтанув. Семен розчаровано хмикнув:

─ От бачите? Жодної допомоги від молоді, навіть якщо ця молодь — це я сам три дні тому. Ходімо їсти, бо я зараз з’їм власну каску.

─ От ви жартуєте, Семене, а я сьогодні  наших привидів бачив. І навіть почув, що каже мій привід. Мій привид розмовляв! І я це почув! ─ вигукнув Аркадій, який прибіг за всіма в технічний відсік.

─ Це не привид, Аркадію. Це твоя власна світова лінія, викривлена гравітацією Керра. Ти чуєш його голос, бо його легені штовхають те саме повітря, що й твої, просто в іншому часовому зрізі. Це фізика, ─ пояснила спокійним тоном Оксана.

─ Добре, що це має наукове пояснення. А то я вже почав думати, що в мене починаються проблеми з мозком.

─ Цікаво, а що ваш привид вам сказав?  ─ поцікавився Семен.

─ Він запитав: Отже, ми всі загинемо?

На декілька секунд запанувала важка тиша.

─ Не хвилюйтеся, Аркадію. ─ втрутилася Оксана. ─ Це ви або ще скажете ─ Ми ж не знаємо в якому контексті це малося на увазі ─ Або це одна з ймовірних варіантів реальності. Але згадайте, що ви бачили реальність, де ми вижили. Отже, краще зосередитися на цьому.

─ Так, краще зосередитися на виживанні, ─ зазначив Семен, поглянувши на двійника, який порпався у його скриньці з інструментами, поки той не зник, а потім розвернувся до справжніх колег.

─  Котра година?

─ Восьма, ─  відповів Олександр, звірившись із настінним хронометром, цифри на якому дивно подригували.

─ Час сніданку, а ми тут вовтузимося, ─ буркнув Семен.

Тут дріт знову почав іскритися в іншому місці.

─ От халепа! Сніданок переноситься. Треба ще тут затриматися.

─  В нас декілька годин до офіційного «початку кінця», ─  Капітан поклав руку Семену на плече, ігноруючи мазут на комбінезоні. ─ На порожній шлунок у чорні діри не літають.

─  Якщо я не полагоджу зараз цю ділянку, то ми не те що до Чорної діри не дотягнемо, ми і до сніданку не доберемося. Всесвіт побачить від нас концерт з салютом. Підемо, як то кажуть, із святковим феєрверком!

─   Може ми вам можемо допомогти? ─  звернувся капітан. ─   Ви ту спеціаліст з цим питань. Командуйте!

Семен трохи замислився, одночасно займаючись проводом.

─  Так. Ви можете допомогти. По-перше, зробіть чай з софори і випийте, поки я тут пораюся. І мені зробіть, якщо не складно. По-друге, я тут подумав, може це і дурна затія, але…

─ Що? Кажіть, ─  підтримав його капітан. ─  Ми все зробимо.

─ Треба розпилити пилок тих Оксаниних бур’янів по всьому кораблю. Якщо ці трави так взаємодіють з чорною дірою, що стали нашими демпферами, то краще, щоб площа їх дії була найбільша. І  сюди занесіть особливо.

─  Буде виконано! Всі чули? ─  звернувся до команди капітан. ─   До роботи!

О восьмій тридцять ранку екіпаж зібрався на кухні. Корабель стогнав, наче старий диван, на який намагається сісти слон, але запах заварки Оксани творив дива.