8.2

8.2

Після сніданку кожен пішов по своїх справах.

Пілот зайшов до кімнати симуляції і побачив як його власна копія вже сидить на його місці за приладами. Він підійшов ближче. На моніторі завмер показник тангажу ─ сорок два градуси. А пілот впевнено тримав штурвал.

Аркадій зупинився за крок від крісла. Двійник не зникав. Він сидів нерухомо, наче застигла скульптура з блакитного світла та спогадів. Його пальці ледь торкалися сенсорів, але корабель у віртуальному просторі слухався його без жодного опору.

─ Цікаво, що буде, якщо я спробую сісти крізь нього? ─ прошепотів Аркадій, відчуваючи, як по спині пробіг холодок.

─ Ти не проти, що я тут сяду? ─ звернувся він до двійника.

Відповіді не було.

Він повільно опустився в крісло. Тіло двійника не розчинилося, воно відчувалося як густий озон, як статична електрика, що пройшла крізь шкіру Аркадія мільйонами крихітних голок. У ту ж мить реальність у його очах двоїлася: він бачив власні руки, що тремтіли, і накладені на них впевнені, прозорі руки двійника.

─ 42 градуси… ─ пролунало в голові Аркадія, але це був не його голос, а шепіт самого часу.

Раптом симулятор ожив. На екрані замість тренувальної сітки спалахнуло викривлене світло об’єкта Керра. Чорне кільце, оточене палаючим німбом акреційного диска, розтягувалося, перетворюючись на сліпучу лійку.

Аркадій відчув, як «той інший він» перехоплює ініціативу. Це вже не було керування літаком чи танком. Це було відчуття потоку. Корабель більше не боровся з гравітацією ─ він став частиною її обертання.

─ Я не тисну на кнопки… ─ видихнув Аркадій, дивлячись, як його пальці рухаються самі собою, синхронно з фантомом. ─ Я стаю хвилею.

На приладах цифри почали скакати, перетворюючись на нескінченні нулі. Горизонт подій. Тепер він бачив не темряву, а ту саму «кільцеву сингулярність», про яку казала Оксана. Це не була стіна. Це був портал ─ ідеально рівний колодязь чистого світла всередині чорного виру.

─ Ми пройдемо крізь центр, ─ зрозумів він. ─ Прямо в «бублик».

В останню секунду перед «зіткненням» у симуляції, Аркадій відчув неймовірний спокій. Він побачив, як за межею чорного кільця простір розвертається навиворіт. Замість темного вакууму там чекало небо кольору розплавленого золота і планета з двома сонцями, що виблискувала, мов смарагд. Біла діра — вихід, який не впускає смерть, а виштовхує життя.

Двійник раптом обернувся до нього. На мить їхні очі зустрілися. Фантом посміхнувся ─ тією самою зухвалою посмішкою «Гончого» ─ і нарешті розтанув.

Аркадій залишився один у кріслі. Симулятор вимкнувся, залишивши на екрані лише один напис: «Траєкторію підтверджено. Вихід знайдено».

Він встав, витираючи холодний піт. Тепер він знав: він не просто пілот. Він ─ ключ, який відімкне двері в інший світ.

Тим часом Оксана увійшла до блоку невагомості, перевірити, як рослини пережили нічний гравітаційний шторм. Увімкнула звичне ультрафіолетове підсвічування, очікуючи побачити звичний зелений спокій.

Але замість цього вона завмерла, миттєво забувши про гравітацію.

В приміщенні знаходилося декілька двійників Оксани, які спостерігали за рослинами і робили нотатки, абсолютно не помічаючи її.                                      

Софора, арніка та ехінацея, які вона дбайливо вирощувала в поживних сферах, спалахнули зсередини. Сріблясті нитки софори перетворилися на електричні розряди, що м’яко пульсували в такт її власному серцю.

─ Уперше таке бачу! Рослини світяться!

Вона підлетіла ближче до контейнерів, і її пальці теж почали ледь помітно фосфоресціювати.

«Препарат, який я розробила на Землі, може виявитися набагато потужнішим, ніж я думала. Він не просто буде лікувати ─ він адаптує живу матерію до екстремальних умов космосу», ─ майнула в неї думка. «Це також може бути ознакою іншого явища».

Вона зрозуміла, що в чорній дірі є щось живе.

─ Це не просто квантові флуктуації, ─ прошепотіла вона, дивлячись на свої руки, що в світлі рослин здавалися напівпрозорими. ─ Вони реагують на присутність.

Тут одна Оксана – двійник, підійшла до неї і зробила записи на моніторі планшету в повітрі. Справжня Оксана те прочитала: «День 5. У потужному магнітному полі чорної діри речовини в клітинах рослин вступили в реакцію з екзотичними частинками. Це не просто світіння — це біорезонанс.»

─ П’ятий день? Це я вчорашня? ─ відсахнулася від несподіванки Оксана. ─ Рослини ще вчора світилися! Чому я це не пам’ятаю. Ось, що я, мабуть, хотіла записати у щоденник, але забула вчора.

Вона простягнула руку до квітів арніки, і світіння спалахнуло яскравіше, наче рослини намагалися їй щось сказати. Оксана відчула, що софора почала пахнути не квітами, а гарячим озоном ─ вона буквально переробляла енергію чорної діри в біохімічну форму.

─ Це не був біорезонанс, про який я подумала вчора. Це було співчуття безодні до маленької металевої піщинки, що наважилася зазирнути в її глибини. Це може стати передвісником того, що нас чекає щось живе по ту сторону чорної діри.