5.3

5.3

Після сніданку дослідниця відправилася у відсік з невагомістю.

─ Оксано, а ви шолом не забули? ─ зупинив її Семен.

─ Ні, не хвилюйтеся. У створеній тут невагомості підтримуються спеціальна температура. Шолом потрібен тільки, якщо ми вийдемо у справжній відкритий космос.

─ Добре, вам видніше.

─ Дякую за турботу, Семене.

Капітан підійшов до них.

─ У вас все добре?

─ Так, Капітане, якраз йду оглянути двигуни. Треба все змастити, щоб все працювало. Щоб у нас вистачило міцності металу уникнути перешкоди.

Коли Семен пішов по коридору і віддалився на певну відстань, Капітан звернувся до Дослідниці.

─ Скажіть, будь ласка, Оксано, тільки правду, ви отримали відповідь? Новини невтішні, але ви не хочете розповідати і тягнете час, щоб дати надію? Я маю знати.

─ Я вже сказала все як є. Відповідь ще не могла надійти фізично, враховуючи фізичні характеристики, швидкість корабля, швидкість світла, час на людське реагування і людський фактор.

─ Зрозумів. Дайте знати, як будуть новини.

─ Звісно.

Оксана повернулася і пішла по довгому коридору, заповненому різними індикаторами, лампочками, моніторами, що були прикріплені до стін. Мерехтіло приглушене світло.

Вона дійшла до дверей потрібного блоку, вдягла рукавички, але завагалася.

«А навіщо все це? Якщо нам залишилися лічені дні, то хіба якісь дослідження мають сенс? ─ вона присіла на навпочіпки, спершись спиною об стіну, ─ Стоп. Чого я похнюпилася. В нас ще є надія. Ми чекаємо на відповідь. Команда повинна мати надію. Я не маю права здаватися передчасно. Я просто піду і виконаю свою роботу».

Відсік з невагомістю мав форму куба з м’якими стінками, оббитими світлим матеріалом. В центрі ­─ модульна лабораторна станція, що плаває в повітрі, прикріплена магнітними кріпленнями до стін.

М’яке біле світло з панелей, розташованих по периметру, створює рівномірне освітлення для рослин. Додаткові лампи з червоним і синім спектром – для фотосинтезу.

Зразки розміщені у прозорих контейнерах, які обертаються повільно, щоб імітувати мікрогравітаційні умови. Деякі ─ у гідропонних установках. Інші в грунтових капсулах. Коріння росте в різні боки, листя плаває в повітрі.

Оксана «попливла» в невагомості, тримаючись за поручні. Однією рукою вона фіксувала себе, іншою – вводила дані на сенсорному планшеті. Її довге волосся, зібране у хвіст, розпливалося навколо голови. Очі уважно вдивлялися у зміни, що відбуваються із рослинами. Навколо були мініатюрні камери, датчики вологості, температури, СО2. Вона все перевіряла і вносила у планшет знову і знову для всіх рослин окремо.

Час від часу вона могла узяти листочок і роздивлятися його у мікроскоп, що був прикріплений до стіни, там, де зберігалися капсули для збору проб.

Тиша, легке гудіння вентиляції, створювали атмосферу для заспокоєння. Відчуття ізоляції і водночас концентрації.

«Це місце ─ як космічний сад, де життя бореться за існування в умовах, далеких від Землі, ─ подумала Оксана, ─ І ми зараз намагаємося триматися за життя. Ці рослини наче дають надію, що неможливе – можливе. Може, й ми дійсно впораємося із цією ситуацією, як каже наш Капітан. Як же мені пощастило, що маю доступ до цього затишку».

Поки Оксана слідкувала за рослинами Олександр намагався підібрати код. На одному моніторі на чорному фоні бігли швидко записи білим шрифтом. А сам він щось друкував на іншому комп’ютері.

─ Як справи? ─ запитав його Капітан, тихо підійшовши ззаду.

Різко озирнувшись, Олександр завмер на декілька секунд, дивлячись на Дмитра.

─ Я встановив програму з підбору паролів. Вона зараз працює. А я намагаюся врахувати людський фактор. Згадую дні народження колег, пробив через супутник всі відомості про Адмірала, його родину, пробую вводити дати, прізвища, імена. Цей код тільки у нього. Тому, це може бути щось просте, поки ми шукаємо складне. Хоча я можу і помилятися.

─ Цікаво. А ви знаєте всіх своїх колег, їх дані?

─ Я багато чого знаю.

Остання фраза офіцера зв’язку нагадала Капітану дещо з його минулого. Колись хтось вже йому сказав: «Ви багато чого знаєте». Але він не встиг згадати, хто саме і коли, бо його відволік Аркадій, що прийшов на капітанський місток.

─ Як справи на симуляторі? ─ запитав Капітан.

─ Та от, руки втомилися від симуляції. Прийшов відпочити. Може тут можу вам допомогти.

─ У нас усе під контролем, ─ відповів Олександр, ─ Не хвилюйтеся. Тут програма працює і я.

─ Аркадію, ви можете піти у кімнату відпочинку, яка для того й передбачена, і мозок, і тіло має відпочивати, ─ сказав Капітан.

─ До речі, це усіх стосується, щось я не бачив вас там. Олександре, ви б теж час від часу ходили туди відпочивали, а то ви взагалі не відходите від моніторів. Це шкідливо для здоров’я, ─ поклав він йому руку на плече.

─ Нічого, Чорна діра нас усіх підлікує, ─ саркастично зауважив Олександр.