Глава 2. До відправлення у місію.

Глава 2. До відправлення у місію.

Космодром розкинувся серед безкрайніх степів, віддалений від міст і поселень. Його головна споруда — Головний ангар, схожий на гігантський купол зі скла й металу, що сяяв у світлі прожекторів. Усередині, під високим склепінням, стояв корабель «Горизонт 7» — темний, обтічний, мов стріла, готова прорізати космос.

Навколо ангара — комплекс пускових майданчиків: бетонні платформи, укріплені сталевими конструкціями, з високими баштами зв’язку й антенами, що тягнулися до неба. Вночі вони світилися червоними вогнями, нагадуючи маяки.

Поруч із майданчиком — центр управління польотом: багатоповерхова будівля зі скляними фасадами, де в залах гуділи комп’ютери й монітори. Там сиділи офіцери, інженери, зв’язківці, кожен із яких відповідав за свою ділянку роботи.

Офіцер зв’язку, Олександр, сидів за своїм місцем і уважно вдивлявся у цифри на моніторі. Він зняв і протер свої окуляри серветкою і на декілька секунд випростався.

─ Що це? Це якась помилка? ─ вдягнув він окуляри і знову уважно подивився у монітор.

На його обличчі з’явився переляк. Він рвучко висунув свою шухляду, швидко дістав документи і почав порівнювати цифри у своєму примірнику звіту з тим що бачив.

─ Так. Я не помилився! Тут вказані не ті дані! ─ вигукнув він уголос, але його не почули через шум і метушню, що стояла у залі.

Олександр, худорлявий, трохи сутулий юнак, побіг по коридору до Адміралу космічного флоту. Хоча він був трохи сором’язливий, але ситуація була не відкладна настільки, що він увірвався до кабінету керівника без стуку.

─ Борис Федорович, в нас біда! ─ вбіг він з витрішкуватими очима від хвилювання.

В кабінеті за столом сидів чоловік п’ятдесяти п’яти років, який аж встав від несподіванки. Він був високий, кремезний, з чіткими рисами обличчя.

─ Що трапилося? ─ запитав спокійним тоном Адмірал.

─ Ви мені давали завдання запрограмувати координати корабля на планету поза межами Сонячної системи. Я запрограмував. Але потім я отримав астрономічний звіт, що на шляху туди є чорна діра. Я надав про це звіт з проханням переглянути і змінити координати. Їх змінили. Сьогодні день вильоту місії. Я вирішив перевірити координати. Але виявилося, що там координати призначення - це сама чорна діра. Сталася величезна помилка!

─ А-а-а, Ви про це? ─ сказав Адмірал спокійно, неемоційно, холодним тоном і сів.

─ Ви так спокійно про це питаєте? Вони ж загинуть! ─ не очікуючи від себе такої сміливості видав Олександр.

─ А звідки ви знаєте? Ви були у чорній дірі?

─ Ні. Але це й так зрозуміло.

─ Вам зрозуміло. А мені ні. ─ коротко відповів Адмірал.

─ Але всі знають, що у чорній дірі предмети перетворяться на макарони, їх витягне, вони загинуть.

─ Це все теорії.

─ Але є приклади, що в чорній дірі вже загинув…

─ Ви не можете знати, чи загинув там хтось. ─ перебив його Адмірал.

─ Але це…

─ Досить. Ця місія, щоб якраз і вивчити чорну діру. Там може бути портал в інші виміри. Команда це і перевірить. Ви розумієте, що чорні діри на такій малій відстані – це рідкісне явище? Їх надто складно вирахувати, але ми отримали данні про неї майже перед початком місії. Ця дрейфуюча чорна діра – це чудова нагода відкрити нову сторінку в науці.

Олександр стояв спантеличений. Він зняв і протер свої окуляри, на які потрапили краплі поту від хвилювання.

─ Але в документах зазначена інша мета місії – дослідження блукаючих планет у міжзоряному просторі, ─ намагався ще він врятувати ситуацію.

─ Ця чорна діра в міжзоряному просторі. Якщо там є портал, то там можуть бути й планети, які вони можуть дослідити. Все вірно. ─ різко відчеканив Адмірал.

─ Але з чорної діри ніхто не повертався ─ стурбованим тоном зітхнув офіцер зв’язку.

─ А ви знаєте багато людей, хто там побували?

Олександр мовчав.

─ Зрозумійте, офіцере, ми з вами стоїмо на порозі нових відкриттів. Історія космонавтики – це історія жертв. Перші космонавти гинули. Але зараз ми бороздимо космічний простір.

─ Але ті космонавти розуміли жертви.

─ Ви думаєте вони хотіли помирати, навіть, якщо розуміли, що можуть не вижити?

─ Думаю, вони сподівалися на краще, а не на смерть.

─ От і ми сподіватимемося на краще.

─ А члени команди знають про справжню місію?

Адмірал встав із-за столу і, тримаючи руки за спиною, підійшов до Олександра.

─ Вони знають все, що їм треба знати, ─ поклавши руку на плече офіцера зв’язку, відповів він.

Олександр подивився у темні, майже без емоційні очі керівника і побачив в них фанатичний блиск. Було відчуття холоду, дисципліни і страху. Рукавички, які Адмірал постійно носив, ніби не хотів торкатися світу голими руками, створювали відчуття відстороненості. І тому, хоча руки адмірала і торкалася, наче, дружньо, плеча, та це більше нагадувало якесь залякування. Олександр зрозумів, що доля екіпажу вже вирішена. І чоловік, що стоїть перед ним не відступить.