Глава 1. Щось не так.

Глава 1. Щось не так.

Міжзоряний дослідницький корабель «Горизонт 7» вже майже шістнадцять годин після запуску пронизував космічний простір. Пілот, молодий чоловік тридцяти років, в синій формі, поправив світле волосся, що спадало йому на лоба. Його світло-блакитні очі пильно вдивлялися в монітори обладнання корабля. Його пальці, в спеціальних рукавичках, швидко бігали по клавішах. І ось він завмер. Очі округлилися.

─ Ні! Цього не може бути! ─ вигукнув він.

Пілот нахилився над панеллю. Зоряні карти не збігалися з реальністю: деякі зорі зникли, інші виглядали розтягнутими, ніби їх хтось викривлював.

─ Що трапилося? ─ запитав капітан, повернувши до нього своє обличчя з чіткими рисами та спокійним пронизливим поглядом. Капітан на вигляд мав сорок п’ять років, високий, підтягнутий, спортивної статури. Його коротка акуратна зачіска була з легкою сивиною на скронях. Одягнений був у темно-синю форму з срібними нашивками рангу.

─ Так що трапилося? ─ спокійно перепитав він, бо пілот наче закляк з відкритим ротом і витріщеними очима.

─ Та нічого, ─ і рот пілота перекосила посмішка, ─ нічого, якщо не брати до уваги, що ми летимо не туди, куди б мали.

─ А куди ми летимо? ─ спокійно і обережно запитав капітан.

─ У порожнечу з якої ніхто не повертався, ─ він зробив паузу. ─ Це не планета. Це гравітаційне викривлення. Ми летимо у чорну діру!

На декілька секунд в кораблі повисла тиша.

─ МИ команда! МИ впораємося! Це буде чудовий новий досвід! ─ спокійно і долею пафосу сказав капітан.

─ Дійсно, може, там нас чекає нове життя і я там отримаю новий досвід меломана. А може, взагалі, я побачу, що в іншій реальності я - президент! ─ вигукнув захопливо пілот, наче страху до цього і не було.

─ Отже, ми летимо у чорну діру! ─ зазначив Інженер-механік, чоловік сорока років, кремезної статури, витираючи руки об комбінезон. Його скуйовджене темне волосся стирчало в різні боки. ─ А я щойно душову систему полагодив. Ми хоч встигнемо помитися? ─ і він почухав носа на замурзаному обличчі.

─ Ви хвилюєтеся, як виглядатимете, коли перетворитеся у спагеті? ─ спокійним тоном зауважила дослідниця, не відриваючись від свого монітору.

Дослідниця була жінкою тридцяти восьми років. Досить вродлива, з довгим волоссям, зібраним у хвіст. Її сіро-зелені уважні очі, в яких була постійна цікавість, зараз вдивлялися у рядки, які дослідниця друкувала на комп’ютері.

Здавалося, члени команди поки не усвідомлювали всієї серйозності стану в якому вони опинилися.

─ До речі, а коли це станеться? ─ запитала дослідниця Оксана, не відриваючись від монітору.

─ Через сім днів, ─ відповів пілот Аркадій.

─ О! то в нас є ще час помитися! ─ вигукнув інженер-механік Семен. ─ Недарма ж я ремонтував душ. А може, чорну діру, теж треба буде відремонтувати?

─ Ну, тоді ви будете першим сантехніком у космосі, ─ зазначила Оксана, продовжуючи, щось друкувати.

─ В нас є час, щоб щось придумати, ─ констатував капітан Дмитро. ─ Ми команда! Ми впораємося! ─ повторив він приховуючи хвилювання, яке ставало все сильнішим, але він не хотів, щоб це помітили.

─ А якщо ні, то ми будемо найвідомішим прикладом командної роботи, у вигляді космічної локшини, ─ з іронічною посмішкою зазначив Аркадій.

─ Головне, щоб нас не переплутали з китайською, ─ додав Семен.

Всі засміялися.

─ А як ви вважаєте, все таки з мене був би хороший президент, якби я був ним у інший реальності? ─ мрійливо запитав пілот.

─ Аркадію, якщо ти президент, то я буду міністр душових систем, ─ не втримався Семен.

─ А я буду міжгалактичною журналісткою. Чи краще головним редактором між світової газети! ─ подивилася на хлопців з команди Оксана з посмішкою.

─ А якщо ми не повернемося, то нам зарплату все одно нарахують? ─ звернувся пілот до капітана.

─ Звісно. У вигляді чорної діри на банківському рахунку, ─ відповів Дмитро.

Тут почувся якийсь шум.

─ Щось не так, ─ зазначив капітан.

─ Звісно, щось не так. Ми летимо на горизонт подій, в порожнечу. Так не мало бути, ─ іронічно зазначив Аркадій.

─ Я не про те. Чуєте шум? Сподіваюся це не двигун відмовляє? ─ запитав спокійно Дмитро. Як капітан він намагався зберігати спокій, але той спокій йому вже важко давався. Він відтягнув комірець від горла, що видавало у ньому хвилювання.

─ Ні не хвилюйтеся, ─ зауважив Семен. ─ Я знаю як відмовляє двигун. Це щось інше.

─ Отже, ми ще не встигли нормально відлетіти, а до нас вже прибульці стукають? ─ вставила репліку Оксана.

─ Я бачу вам всім смішно. Але все таки треба бути хоч трохи серйозними. Семен, ходімо, подивимося, що там сталося, ─ звернувся капітан до механіка і вони разом пішли на гуркіт. Щось наче стукало у двері у технічному відсіку.

Капітан ввів пароль доступу у спеціальний пристрій на стіні. Важкі двері відчинилися і вони побачили як на підлозі лежав чоловік у світло-сірій формі диспетчерського центру з емблемою служби зв’язку. На голові був чорний пакет, руки зв’язані позаду, ноги зв’язані між собою. Він бив ногою у двері, щоб привернути увагу.