Частина 24

Мія сиділа біля тьмяної лампи, і її пальці, посічені та все ще тремтячі від пережитого жаху, немов самі по собі шукали зачіпку на шорсткій поверхні старого листа. Вона не просто читала слова Марти — вона вгризалася в них поглядом, наче в прадавні руни, що приховували шлях до порятунку або остаточної загибелі. Щось у надламаному нахилі літер, у ледь помітних, майже інтимних проколах паперу змушувало її серце завмирати.

Вона піднесла аркуш до самого світла, мружачись від різкого променя, що оголив приховану правду. Ось воно. Над окремими літерами, майже невидимо для світу, голкою були зроблені мікроскопічні позначки. Кожна така дірочка була наче німий крик, що застиг у целюлозі, наче крапля крові, яка висохла, але продовжувала боліти. Мія почала виписувати їх одну за одною, відчуваючи, як пульс гарячою хвилею б’є у скроні, вистукуючи тривожний дріб об ребра.

В... Е... Р... С... А... Ж...

— «Версаж», — ледь чутно, одним подихом видихнула вона в задушливу порожнечу кімнати.

Це не було просто слово. Це був привид її минулого. Назва ресторану, їхнього колишнього «місця сили», де в густому тумані дорогих парфумів та елітного тютюну купувалися душі, а під кришталевий дзвін келихів укладалися угоди, скріплені невидимою кров’ю. Марта не просто залишила лист-інструкцію — вона розставила пастку, прикриту каяттям. Вона чекала на неї там, у самому лігві колишнього життя, сподіваючись на останню розмову, на жалюгідні сльози виправдання... або на те, щоб знову затягнути на шиї Мії невидимий, але смертельно важкий золотий зашморг.

Вона підвела погляд на Максима. Він стояв трохи осторонь, у тіні, не намагаючись підійти ближче чи порушити її простір. Його постать була непохитною, як скеля, об яку розбиваються найвищі хвилі. Мія зрозуміла: саме він став тим каркасом, який не дав їй розсипатися на дрібні уламки. Це він своєю холоднокровністю, своєю невидимою, але відчутною підтримкою зібрав її докупи, коли світ навколо тріщав по швах.

— Ти хочеш зустрічі? — прошепотіла Мія,дивлячись на лист, і її голос прозвучав гостріше за сталь ножа Максима. — Хочеш знову зазирнути мені в душу й відшукати там ту налякану дівчинку, яку можна було знищити одним лише холодним словом?

Вона піднесла край листа до розпеченої лампи. Папір спочатку потемнів, наче від сорому, а потім спалахнув лютим, ненажерливим полум’ям. Мія заворожено, майже з релігійним трепетом спостерігала, як вогонь пожирає витончений почерк зрадниці. Чорний попіл повільно падав на стіл, перетворюючи колишні таємниці на нікчемний бруд.

— Не отримаєш, — відрізала вона, дивлячись, як у полум’ї згоряє остання літера назви ресторану.

“Тобі більше немає чим мене тримати, Марто. Мій страх згорів там, у вогкому підвалі, разом із залишками моєї наївності.”

Вона стиснула в кулаці обгорілий залишок паперу — останній зв’язок із тим пеклом — і з крижаним презирством кинула його у смітник. Це був фінал. Вона викинула своє минуле туди, де йому й місце. Мія піднялася, вирівнявши спину так, наче за її плечима виросли залізні крила. Тепер вона знала свою дорогу.

— Своїх демонів зустрічай самостійно.

Мія перевела погляд на куток кімнати, де на підлозі сидів Марк. Хлопчик, повністю відгороджений від їхнього брудного світу невидимим куполом невинності, зосереджено малював коней. Його маленька рука впевнено виводила довгі, розвіяні вітром гриви та міцні копита — точно так само, як колись у дитинстві, намагаючись втекти від реальності, малювала вона сама.

— Ти знав, що я це зроблю, — не запитала, а ствердила вона, вказуючи на попіл у смітнику.

Максим ледь помітно кивнув, і кутик його вуст здригнувся у примарній посмішці.

— Я знав, що ти не дозволиш їм перемогти двічі, Міє.

Частина 23

Марта сиділа за їхнім улюбленим столиком у самому кутку «Версажу» — там, де важкі оксамитові штори надійно ховали обличчя від випадкових перехожих. Перед нею стояв келих дорогого шардоне, до якого вона так і не торкнулася. Тонкі пальці з бездоганним манікюром нервово барабанили по скатертині, вибиваючи рваний, тривожний ритм.

Вона перевірила годинник уп’яте за останні десять хвилин. Мія мала бути тут. Лист був залишений так, щоб тільки вона змогла розшифрувати код. Марта вірила, що почуття провини, яке вона вклала в ті рядки, спрацює як гачок. Їй потрібно було побачити Мію. Потрібно було переконатися, що дівчинка все ще під контролем, що її можна заспокоїти, заколисати обіцянками й знову передати Михайлу, виторгувавши собі ще трохи спокійного життя.

— Де ж ти, маленька дурненька... — прошепотіла Марта, вдивляючись у напівтемряву залу.

Ресторан жив своїм звичним, розкішним життям: тиха інструментальна музика, ледь чутний дзвін приборів, приглушений сміх за сусідніми столиками. Але Марта відчувала, як повітря стає густим, наче перед грозою. Їй здавалося, що на потилиці горить чийсь погляд.

Раптом музика обірвалася на пів ноті.

Світло в «Версажі» згасло миттєво, зануривши розкішний зал у непроглядну, глуху темряву. Почулися здивовані вигуки гостей, шепіт офіціантів, але Марта не ворухнулася. Її серце пропустило удар, а потім забилося десь у самому горлі. Це не була випадкова аварія. Вона знала цей почерк.