Частина 23

Мія напівлежала серед подушок, відчуваючи, як важка, тягуча втома від сильних ліків і виснажливого жару притискає її до ліжка, наче на груди поклали свинцеву плиту. Але, попри фізичну слабкість, вона ні на мить не зводила очей з Максима. Вона спостерігала за кожним ледь помітним рухом його широких плечей, за тим, як напружено він вдивляється в мерехтливий екран, як відблиски коду танцюють у його зіницях. Минула ціла година — шістдесят хвилин абсолютної, майже мертвої тиші, яку порушувало лише шалене, кулеметне клацання клавіш.

Раптом Максим завмер. Його пальці зупинилися над клавіатурою, а дихання вирівнялося. На його обличчі, яке за останні дні перетворилося на сувору, посічену болем маску, повільно, сантиметр за сантиметром, почала з’являтися посмішка. Це не була тепла чи весела посмішка — у ній відчувався хижий, первісний тріумф мисливця, який після довгих днів переслідування нарешті побачив небезпечного звіра у перехресті прицілу.

Мія відкрила рот, щоб запитати, що він знайшов, але Максим випередив її. Він миттєво підхопився, підхопив ноутбук, наче найцінніший скарб, і швидко підійшов до ліжка. Він обережно притримав її за плече своєю важкою долонею, даючи зрозуміти, щоб вона не вставала і не витрачала сили на зайві рухи. Максим розвернув екран прямо перед її обличчям.

— Дивись, Міє. Тут усе. Кожен його крок з1997-2012 років, — його голос вібрував від низького, стримуваного збудження, від якого по шкірі йшов мороз. — Це не просто компромат, який можна спалити чи викупити. Це його остаточний кінець. Тут повна звітність про те, як він холоднокровно підставив своїх же найближчих партнерів.

Він почав швидко прокручувати файли: перед очима Мії миготіли таблиці, банківські виписки, скріншоти зашифрованого листування та схеми відкатів.

— Його власні пси роздеруть його живцем, якщо ці папери потраплять їм до рук. Можливо, вони вже почали свій план помсти, бо глухі підозри ходили коридорами «Кобла» давно, але їм бракувало зачіпки. Тепер у нас є не просто зачіпка — у нас є зашморг. Це наш єдиний, наш справжній шанс вийти з цієї гри живими.

Мія дивилася на нескінченні цифри та імена впливових людей, і всередині неї все стискалося від первісного жаху. Масштаби цинізму її батька виявилися куди глибшими, ніж вона могла собі уявити.

— І що тепер з цим робити? — прошепотіла вона, піднімаючи на нього великі, повні тривоги очі. — Віддати в поліцію? Скласти офіційну заяву? Може, є якісь чесні органи?

Максим коротко, майже гірко засміявся, похитавши головою. У його сміху не було радості, лише сухий реалізм людини, яка бачила виворіт цього світу.

— У поліцію? Міє, дитинко, він купив цю поліцію разом із потрохами ще до того, як ти ступила свій перший крок у дитячий садочок. Половина тих генералів, які мають приймати твою заяву, щомісяця отримують від нього конверти, за які можна купити невелике місто. Ні, нам не потрібен закон, який працює на нього. Нам потрібен керований хаос.

Він знову вчепився палаючим поглядом в екран, і його вказівний палець завис над клавішею відправлення, наче над детонатором.

— Потрібно розіслати ці докази потрібним людям. Його найлютішим конкурентам, тим партнерам, яких він кинув на мільйони, і тим «ланкам» у його системі, які ще мають залишки совісті або просто надто сильно прагнуть зайняти його крісло. Як тільки перший файл відкриється на тому боці — запуститься незворотний ланцюг. Михайло почне збирати валізи на своє «краще майбутнє» десь у вигнанні, якщо, звісно, встигне доїсти свій сніданок до того, як до його дверей прийдуть люди з довгими списками боргів.

Він раптом замовк, помітивши, як Мія різко здригнулася. Вона зблідла так сильно, що її обличчя стало майже прозорим, а губи посиніли.

— Міє? Ти чого? — він миттєво відклав ноутбук на ковдру і торкнувся її щоки прохолодною, шорсткою долонею, намагаючись привести її до тями. — Тобі знову гірше? Ти вся тремтиш.

Мія дивилася на миготливі цифри, і в її очах Максим бачив справжню бурю. Сумнівів було занадто багато, вони роз'їдали її зсередини швидше за будь-яку гарячку.

— А якщо він відкупиться? — її голос здригнувся, переходячи на хрипкий шепіт. — Максе, у нього зв’язки, у нього мільйони на рахунках, про які ми навіть не здогадуємося. Гроші розмивають будь-яку правду. Якщо ця інформація для них — як пил в очі? Якщо він просто струсить її з плеча і піде далі, а ми станемо мішенями номер один?

Вона почала дихати часто, рвано, її пальці судомно стиснули ковдру.

— А якщо він втече? Схопиться за приватний літак і зникне? Або просто вийде до своїх псів і скаже, що це підробка, що це ти все змонтував, щоб помститися за звільнення? Він вміє переконувати, Максе, він диявол у людській подобі...

Її почало трясти. Це була вже не хвороба, а справжня істерика, яка підступала до самого горла. Мія бачила перед собою не папки з файлами, а нескінченну могутність батька, яку неможливо пробити папером.

— Тихо, Міє, тихо... — Максим відклав ноутбук, бачачи, як вона губиться в цьому лабіринті страху. — Це не пил. Це кислота, яка роз'їсть його фундамент. З цими цифрами Михайло пропаде назавжди, бо вони б'ють не по закону, а по його репутації серед таких же вовків, як він сам.

Але вона не чула. Її очі хаотично бігали по кімнаті, вона задихалася від власних припущень. Максим розумів: зараз слова — це просто звук. Їй потрібно було щось, що приземлить її, що вирве з цього пекельного виру думок.